Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Я справді не пам’ятаю, що сталося. Їх Високопреосвященства ласкаво запросили мене відвідати їхні ванни, а після того... — я непевно повела рукою. — У мене й досі болить голова. Усе навколо виглядає розмитим.

— Я відвела Сайдонію назад до її покоїв, щоб вона могла виспатися, і залишилася з нею на випадок, якщо їй стане зле. Як себе почувають їх Високопреосвященства? — занепокоєно запитала Невені, подавшись уперед. — Ми дуже хвилюємося.

Діаболік мовчки вислухала нас, жодного разу не кліпнувши очима. Мені ніколи не доводилося спілкуватися із собі подібними. Тож я дивувалася, як мені досі вдавалося приховувати від них, що я — не людина. Кожен рух, кожен подих Енміті кричали про те, що це — не людська істота, а вбивця і хижак, яку слід остерігатися. Вона пройшла той же шлях, що і я, щоб досягти рівня, коли її визнали гідною і зробили цивілізованою істотою. Я змусила себе кліпнути очима, щоб Енміті не помітила мого непорушного погляду.

Потім вона промовила:

— Медичні боти не в змозі вивести подружжя з коми. Як виявилося, обоє вжили надмірну кількість дуже потужного нейротоксину під назвою «Дихання Скорпіона». Дивує те, що ви були з ними, але не постраждали від дії інтоксиканту, Вельмишановна Панно Імпірінс.

— Мені дуже пощастило, — похмуро сказала я.

Діаболік повільно перевела погляд із Невені на мене і втупила в мене свої очі. На мить я злякалася, що Енміті побачила, наскільки ми схожі... побачила в мені характерні риси Діаболіка, які я одразу помітила в ній, і я подумала: чи здатна моя тендітна зовнішність обманути її?

Енміті простягнула руку й схопила мене за підборіддя. Коли вона підняла моє обличчя до світла, щоб краще роздивитися, я завмерла.

Кліпнути очима, нагадала я собі, коли наші погляди схрестилися. Не витріщатися. Поводитися як людина. Я змусила себе глитнути, знервовано посоватись на місці, імітуючи можливі дії Сайдонії, коли б вона опинилася на моєму місці. Якийсь час Енміті просто роздивлялася мене, аж поки Невені знервовано не розсміялася.

— Що таке? — озвалася вона. — У Сайдононії щось на обличчі?

— Ти не брешеш мені? — страшним голосом запитала Енміті.

Моє серцебиття прискорилося. Я знала, що вона це відчула. Але будь-яка людина нервуватиметься, якщо Діаболік схопить її ось так.

— Ні, — впевнено відповіла я. — Тому відпусти мене нарешті.

Мені вдалося промовити це м’яким голосом Донії, але категорично і безапеляційно. Як ніяк, я — дочка Сенатора, і їй це було відомо. Вона повинна послухатися мене.

У Енміті не було іншого вибору, як відпустити мене. Вона востаннє зміряла нас поглядом і мовчки вийшла. Однак, навіть коли ми залишилися тільки вдвох, я не змогла розслабитися.

— Що це було? — пробурмотіла Невені, показуючи на своє підборіддя.

Я похитала головою і нічого не відповіла. Енміті ставилася до мене з підозрою. Я це відчувала. Але ще не зрозуміла, що саме викликає в неї підозру.

— Діаболіки такі страшні, — сказала Невені.

Я посміхнулася. Так, мабуть, це правда.

Церемонія Вшанування Пам’яті Померлих була однією з найсвященніших подій в Імперії, тож не дивно, що Сенатор фон Імпірінс ніколи не проводив її, окрім тих випадків, коли у фортеці були гості. Якщо він дозволяв святкування, Імпірінси дотримувалися тієї самої послідовності дій, що й кожна велика родина в Імперії: вони замовляли для проведення церемонії спеціально створеного і вирощеного Ексалтіда, піклувалися про нього впродовж тижня, а потім саджали в зореліт і спрямовували його в ореол зірки, де Ексалтід заживо згорав. Відправляючи в Космос невинну й чисту істоту, вельможі сподівалися зменшити гріхи та провини своїх померлих родичів, які вони скоїли впродовж свого життя.

Імператор завжди святкував День Вшанування Пам’яті Померлих і весь тиждень до цього проводив у турботах про Ексалтіда — крихітного лисого юнака або блідої дівчини без вій, які не мали когнітивних здібностей для обману, скверни, насильства, або будь-яких інших згубних людських імпульсів, якими грішать звичайні люди. Ексалтіди протягом тижня виконували роль домашнього улюбленця.

Звісно, це тривало лише до Дня Вшанування Пам’яті, коли Ексалтіди помирали.

— Будь ласка, — вмовляла мене Невені на ранок Дня Вшанування Пам’яті, — це лише для найсановитіших Вельмишановних Панів, але мені дозволять пройти, якщо ти візьмеш мене з собою.

Приховування скоєного мною злочину проти Домітріанів і допит Енміті зблизили нас. Ми часто проводили дні в компанії одна одної.

Невені не була схожа на сором’язливу, ласкаву і допитливу Донію. Вона була непосидючою, нетерплячою і мала неспинну жагу до пізнання нового, але, на відміну від неї, для мене були відкриті майже всі двері в Хризантеміумі. Я відчиняла ці двері для неї, і вона вибирала напрямок нашого руху.

До того ж, вона мала дивовижну здатність збирати уривки інформації або чутки всюди, де б ми не були. Одного разу Мати-Засновниця сказала, що інформація — це валюта, і Невені постійно сторицею постачала мені її. Дорогою до Геліосфери, де мала відбутися Церемонія Вшанування Пам’яті, вона розповідала мені останні новини:

— Тайрус Домітріан уже зіпсував свято. Імператор розлючений.

— Справді? — перепитала я, відволікаючись від свого волосся, що стирчало на усі боки.

Запрошені мали зробити зачіску у формі ореолу зірки з іскристою есенцією. Для церемонії всі вбралися в золоті шати. Кожен, хто