Сутінки - Стефані Маєр

Опинившись на маленькому квадратному подвір’ї, я склала ковдру вдвоє і розстелила подалі від тіні дерев на вкритому травою газоні, що, мабуть, завжди, скільки б не світило сонечко, буде трохи вологим. Я вляглася на живіт, схрестивши ноги в повітрі, і гортала твори у збірці, намагаючись вирішити, який найкраще розважить розум. Вибір упав на романи «Гідність і гонор» та «Розсуд і рація». Я нещодавно прочитала перший, тому взялася за другий. Єдине, що я запам’ятала, дійшовши до третього розділу, це ім’я головного героя, що за дивним збігом обставин виявилося знайомим — Едвард. Розлютившись, я почала читати «Менсфілд-парк», але тут головного героя звали не набагато краще — Едмунд. Невже наприкінці вісімнадцятого сторіччя не було інших імен? Я роздратовано згорнула книжку, перекотилася на спину, чимвище закасала рукави й заплющила очі. Думай лише про відчуття тепла на шкірі, суворо наказала я собі. Слабкий вітерець ледь помітно посилився, достатньо, щоб закрути кучері навколо обличчя і гратися ними. Я відкинула коси назад, дозволивши їм вільно розлетітися по ковдрі, і зосередилася на сонечку, що торкалося повік, вилиць, носа, губ, передпліч, шиї, просочувалося скрізь легеньку футболку…

Наст упне, що я пам’ятаю, — це звук патрульної машини Чарлі, яка повертала на вимощену цеглою під’їзну доріжку. Я підвелася, здивовано помітивши, що тінь від дерев затулила сонце — отже, я на якийсь час заснула. Я збентежено роззирнулася навколо, раптово відчувши чиюсь присутність.

— Чарлі? — покликала я, але у відповідь почула тільки грюкіт, з яким відчинялися дверцята його авта перед вхідними дверима.

По-дурному нетерпляче я скочила на ноги, складаючи вологувату ковдру і хапаючи книжку. І помчала в будинок, щоб розігріти харч на сковорідці, розуміючи, що запізнилася з вечерею. Коли я зайшла всередину, Чарлі вішав ремінь зі зброєю і роззувався.

— Вибач, тату, вечеря не готова — я заснула надворі, — намагалася не позіхати я.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я все одно хотів не проґавити рахунок у матчі.

Щоб не тинятися без діла, після вечері я подивилася телек разом із Чарлі. Не показували нічого, що зацікавило б мене, але Чарлі знав, що я не люблю баскетболу, тому ввімкнув безкінечний серіал, перегляд якого не приніс задоволення жодному з нас. Втім, батько здавався щасливим, що ми щось робимо разом. Відчувати, що я зробила добру справу, було приємно, навіть незважаючи на депресивний стан.

— Тату, — сказала я під час реклами, — завтра ввечері Джесика з Анжелою поїдуть до Порт-Анджелеса пошукати сукні для балу. Вони хочуть, щоб я їм допомогла… ти не проти, якщо я поїду з ними?

— Джесика Стенлі? — запитав він.

— Й Анжела Вебер, — зітхнула я, посвячуючи його в подробиці.

Він трохи розгубився.

— Але ж ти не збираєшся на бал, правильно?

— Ні, тату, проте я допомагатиму їм вибрати сукні, розумієш, критична порада збоку в цій справі — перше діло, — пояснила я прописні для кожної жінки істини.

— Добре, гаразд, — здається, він зрозумів, що дівочі справи — поза його кваліфікацією. — Але наступного ранку тобі йти до школи.

— Ми вирушимо відразу після уроків, щоб повернутися не пізно. Знайдеш собі щось на вечерю, так?

— Білко, доки ти сюди не приїхала, я самотужки годувався протягом сімнадцяти років, — нагадав він.

— Досі не розумію, як ти вижив, — пробурмотіла я, потім додала голосніше: — Я залишу все необхідне для сандвічів із м’ясом у холодильнику. Просто зверху, гаразд?

Наступний ранок знову видався сонячним. Я прокинулася з новою надією, яку похмуро намагалася придушити у зародку. Оскільки погода була тепла, я вдягнула темно-синю блузку з трикутним вирізом, яку носила взимку у Феніксі в найбільший холод.

Я розрахувала час прибуття до школи так, що ледве не спізнилася на урок. Серце мало не вистрибнуло з грудей, коли я намотувала круги по стоянці, шукаючи водночас вільне місце і сріблясте «вольво», якого там, звісно, не було. Я припаркувалася в останньому ряду і помчала на англійську, залетівши до класу, захекана і пригнічена, точно перед дзвінком.

Повторився вчорашній сценарій. Я не зуміла заборонити пагінцям надії прорости у душі, щоб власноруч безжалісно розчавити їх у кафетерії, який я ретельно обшукала поглядом, і на біології, де сиділа сама за порожньою партою.

Поїздка до Порт-Анджелеса, перенесена на сьогодні, стала набагато привабливішою через те, що у Лорен були на цей час інші плани. Мені аж свербіло забратися з міста, де я постійно озиралася через плече, сподіваючись, що у звичній своїй манері, як грім серед ясного неба, зненацька з’явиться дехто. Я поклялася, що ввечері буду в гарному гуморі й не зіпсую Анжелі чи Джесиці насолоди вибирати сукню. Можливо, прикуплю собі пару речей. Мій мозок категорично відмовлявся розглядати варіант походу крамницями в Сієтлі на вихідних, тяжіючи до спокусливішої перспективи. Я впевнена, якщо він надумає скасувати подорож, то принаймні про це повідомить.

Після школи Джесика проїхалася до мого дому в старому білому «меркюрі», щоб я могла закинути підручники й відігнати машину. Заскочивши в хату, я похапцем пригладила волосся, відчувши невелику хвилю пожвавлення в очікуванні хай тимчасової, але втечі з Форкса. Я залишила для Чарлі на столі записку з детальними поясненнями, де знайти вечерю, перекинула старенький гаманець зі щоденної до рідко вживаної дамської сумочки і помчала надвір, щоб приєднатися до Джесики. Потім ми заїхали по Анжелу; вона вже чекала на нас. Збудження зросло у геометричній прогресії, коли ми виїхали за межі остогидлого мені населеного пункту.

Розділ 8

Порт-Анджелес

Джес їздила швидше за Чарлі, ми дісталися до Порт-Анджелеса до четвертої. Я давненько не вибиралася на дівочі гульки — естроген у крові зашкалював, підіймаючи настрій. Ми слухали романтичні рок-балади, Джесика щебетала про хлопців із нашої компанії. Побачення з Майком минуло на ура, вона сподівалася, що до суботнього вечора вони дійдуть до стадії «першого поцілунку». Я задоволено всміхалася. Анжела загалом раділа з того, що йде на бал, хоча й не мала особливого інтересу до Ерикової персони. Джес намагалася випитати, який тип хлопців подобається Анжелі, та я вирішила пощадити подругу і перебила Джес, заговоривши власне про сукні. Анжела кинула на мене вдячний погляд.

Порт-Анджелес — красивий маленький капкан для туристів, витонченіший і старомодно-вишуканіший за Форкс. Джесика з Анжелою добре знали місто, тому вирішили не марнувати час на мальовничу набережну біля затоки. Джес поїхала просто до єдиного в місті великого універмагу, котрий розташувався за кілька вулиць від привітного району біля затоки.

В