Сутінки - Стефані Маєр

— Гей, пс-с-с! — погукав один із них, коли ми розминалися. Він напевно звертався до мене, оскільки нікого більше поруч не спостерігалося. Я автоматично поглянула на них. Двоє зупинилися, ще двійко уповільнювали ходу. Кликав, як мені здалося, найближчий — приземкуватий міцний бугай років двадцятьох, одягнений у розхристану фланелеву сорочку поверх брудної майки, подерті джинси і сандалі. Він зробив крок назустріч.

— Привіт! — пробурмотіла я — гарячкова, необдумана реакція. Потім хутко відвернулася і майже побігла до рогу. Навздогін почувся гучний регіт.

— Гей, не тікай! — гаркнув один з них, але я пригнула голову й зітхнула з полегшенням, заховавшись за рогом, хоча досі чула, як вони гигочуть десь позаду.

Я опинилася на задвірках пофарбованих у темний колір складів із великими гаражними дверима для завантаження фур, замкненими на ніч на висячі замки. На протилежному боці вулиці тротуару не було, зелений штахетний паркан зі смужкою колючого дроту вгорі оберігав щось на кшталт майданчика для відкритого зберігання техніки. Далеко мене занесло від тої частини Порт-Анджелеса, яку я, по ідеї, збиралася відвідати. Навколо потемніло, я побачила, що небо от-от затягнуть хмари, які наразі скупчились на заході, заховавши сонце. На сході почав сіріти чистий обрій, пронизаний рожевими і помаранчевими прожилками. Я залишила куртку в машині, тому, раптово затрусившись від холоду, обхопила себе руками. Самотня вантажівка прогуркотіла повз, і дорога знову спорожніла.

Зненацька небо зовсім потемніло. Засмучено поглянувши через плече на хмару — кривдника сонечка, я приголомшено зрозуміла, що двоє чоловіків тихо простують за мною кроків за двадцять позаду.

Вони були з компанії, з якою я розминулася на розі вулиці, хоча я не помітила серед них того, хто намагався до мене заговорити. Я відразу розвернулася і пришвидшила крок. Знову затремтіла, цього разу не через холод. Сумочку, що зазвичай бовталася на плечі, я одягла навхрест для певності, що її не вихоплять у натовпі. Я точно знала, де лежить мій газовий балончик — у старій валізі під ліжком. Я так і не вийняла його звідти. Маючи з собою небагато грошей, двадцятку з гаком, я подумала про те, щоб «випадково» загубити сумочку й дременути геть. Та маленький переляканий черв’ячок глибоко всередині попереджав мене, що хлопаки можуть виявитися чимось гіршим за грабіжників.

Я сторожко дослухалася до тихих кроків, аж занадто тихих у порівнянні з галасом, з яким вони рухалися за кілька хвилин до того. Не схоже, щоб хлопці прискорювали ходу чи наближалися до мене. Дихай, казала я собі. Ти не знаєш напевно, чи переслідують вони тебе. Я продовжувала йти якнайшвидше, не переходячи власне на біг, зосередивши всю увагу на повороті праворуч за кілька метрів від мене. Я чула кроки — не ближче, ніж раніше. Блакитне авто повернуло на вулицю з півдня і пролетіло повз мене. Можна було б вискочити просто перед ним, але я забарилася, вагаючись і не маючи стопроцентної впевненості, що мене переслідують. Поки я вирішувала, було вже запізно.

Коли я наблизилася до рогу, одного погляду виявилося достатньо, щоб збагнути — це глухий кут, під’їзд до чорного ходу іншої будівлі. Очікування не справдилися, довелося поспіхом змінити курс і метнутися крізь короткий під’їзд назад на тротуар. Вулиця закінчувалася біля наступного рогу, де стояв знак «Стоп». Зосередившись на ледь чутних кроках позаду, я вирішувала — бігти мені чи ні. Здавалося, переслідувачі відстали, до того ж я розуміла, що в разі чого наздогнати мене — раз плюнути. Якщо я ще пришвидшу крок, точно десь перечеплюся і простягнуся посеред вулиці. Та й кроки наче віддалилися. Я ризикнула поспіхом зиркнути через плече — хлопці йшли десь за дюжину кроків позаду, побачила я з полегшенням. Але обидва витріщалися на мене.

Здавалося, минула вічність, не менше, перш ніж я дісталася рогу. Я не зменшувала темпу, відстань між мною і чоловіками позаду з кожним кроком потроху збільшувалася. Можливо, вони втямили, що налякали мене, і тепер про це шкодують. Я помітила дві машини, що їхали на північ через перехрестя, до якого я прямувала, і полегшено видихнула. Тільки б вибратися з безлюдної вулиці — туди, де ходять люди! Вдячно зітхнувши, я повернула за ріг.

І різко загальмувала.

Обабіч вулиці нависали глухі стіни без вікон і дверей. Далі, за два перехрестя, я чітко бачила ліхтарі, автомобілі, перехожих. Далеко, занадто далеко. Бо ж на півдорозі до першого перехрестя, розвальцем спираючись на стіну, стояли двоє інших — радісно вишкірились, коли я заціпеніла від жаху. До мене дійшло, що мене не переслідували.

Мене заганяли, як звіра.

Я завмерла на секунду, що тягнулася нескінченно довго. Потім розвернулась і блискавкою метнула на другий бік вулиці, хоча мене не полишало гнітюче відчуття, що це марна спроба. Кроки позаду стали гучнішими.

— Ось ви де! — розкотистий голос приземкуватого темноволосого чоловіка порушив напружену тишу — я аж підстрибнула. У напівтемряві здавалося, що він дивиться повз мене.

— Так! — не менш гучно відповів голос позаду. Я знову підстрибнула, намагаючись прошмигнути по вулиці геть. — Ми просто зробили невеличке коло.

Наразі мені довелося уповільнити крок. Занадто швидко скорочується відстань між мною і тими, що розвальцем стоять біля стіни. Верещати я вмію дай Боже, тому заздалегідь набрала в легені повітря, щоб приготуватися до галасу. Але в горлі пересохло, і я не була впевнена в кінцевій гучності звуку. Швидким рухом я перекинула ремінець сумки через голову, затиснувши її в руці, щоб залежно від обставин використати як викуп чи зброю. Коли я сторожко зупинилася, кряжистий коротун відклеївся від стіни і повільно рушив уздовж вулиці.

— Не підходь до мене! — застереження мало пролунати владно і безстрашно, та я не помилилася щодо пересохлого горла — звук був жалюгідний.

— Не будь такою сердитою, солоденька! — сказав він. Іззаду долинув хрипкий регіт.

Я зібрала волю в кулак, намагаючись не панікувати і пригадати ті мізерні знання із самозахисту, якими володіла. Різкий удар ребром долоні знизу вверх — якщо пощастить, зламаю носа чи втисну його в мозок. Пальцями в очну западину і спробувати вичавити око. Ну і, звичайно, заїхати коліном у пах. Знайомий песимістичний черв’ячок усередині озвався знову, нагадуючи, що я навряд чи маю шанси проти одного, а їх — чотири. Замовкни! — наказала я йому, перш ніж жах встигне вивести мене з ладу, і постаралася проковтнути слину, щоб видати пристойний вереск.

Зненацька з-за рогу вискочили фари, машина ледве не збила коротуна, змусивши його відскочити на тротуар. Я кинулася на дорогу