Сутінки - Стефані Маєр

— Всередину! — наказав оскаженілий голос.

Дивовижно, як миттєво зник задушливий страх, дивовижно, як раптово переповнило мене відчуття безпеки — я ще не встигла сісти в авто, достатньо було просто почути цей голос. Я застрибнула на сидіння, із гуркотом захряснувши дверцята.

Всередині панувала пітьма, надворі було не світліше, я ледве бачила обличчя водія у мерехтінні панелі приладів. Завищали шини, він розвернув авто на північ, занадто різко набираючи швидкість, і мало не наїхав на ошелешених виродків. Краєм ока я зауважила, як вони ховаються в тіні будинків. Ми закінчили розворот і помчали до порту.

— Пристебнися, — звелів він. Я усвідомила, що вчепилася щосили долонями у сидіння. І миттю підкорилася — клацання, з яким ремінь з’єднався із клямкою, голосно пролунало у темряві. Едвард різко повернув ліворуч і помчав далі, не звернувши уваги на кілька знаків «Стоп» — просто пролетівши повз них.

Я почувалася безпечніше, ніж будь-коли; тої миті мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо. Із глибоким полегшенням роздивлялась я його обличчя — з полегшенням, більшим за радість дивовижного спасіння. У тьмяних відблисках я милувалася бездоганними рисами, чекаючи, поки нормалізується дихання, аж раптом зрозуміла, який вбивче розгніваний вираз застиг на Едвардовому обличчі.

— Ти в нормі? — запитала я, здивовано почувши власний хрипкий голос.

— Ні! — розлючено відрізав він.

Я мовчки сиділа, спостерігаючи за ним. Палаючі очі втупилися в дорогу. Зненацька авто зупинилося. Я роззирнулася довкола, але було затемно, щоб роздивитися щось за нечітким обрисами чорних дерев, що росли обабіч дороги. Ми виїхали за місто.

— Белло, — нарешті заговорив він. Голос пролунав сухо, стримано.

— Так? — мій досі хрипів. Я зробила спробу непомітно прочистити горлянку.

— З тобою все гаразд? — він і далі дивився вбік, та на виду ясно читалася лють.

— Так, — тихо прохарчала я.

— Будь ласка, відверни мою увагу, — наказав він.

— Вибач, що ти сказав? Він різко видихнув.

— Просто потріщи про якусь дурню, поки я заспокоюся, — пояснив він, заплющуючи очі й пощипуючи перенісся великим і вказівним пальцями.

— Гм, — я судомно копирсалася в думках у пошуках тривіальних тем. — Завтра перед уроками я пікапом переїду Тайлера Кроулі.

Едвард і далі сидів із заплющеними очима, але куточок вуст сіпнувся.

— Навіщо?

— Він ходить і патякає направо й наліво, що ми разом підемо на учнівський бал. Або він з’їхав із глузду — або досі намагається залагодити провину за те, що ледве не вбив мене мину… ну, ти в курсі. Він чомусь уважає, що повести мене на бал — найкращий спосіб виправити ситуацію. Я дійшла висновку, що коли поставлю під загрозу його життя, ми будемо квитами й він не почуватиметься зобов’язаним. Я не шукаю ворогів, може, й Лорен попустить, коли Тайлер залишить мене у спокої. Втім, хтозна, можливо, варто розтрощити «сентру». Не маючи коліс, він посоромиться запрошувати дівчину на бал… — щебетала я.

— Я чув про це, — судячи з голосу, до Едвард поверталося самовладання.

— Правда? — недовірливо перепитала я. Приспане роздратування спалахнуло з новою силою. — Якщо Тайлера паралізує з голови до ніг, він також не зможе піти на бал, — пробурчала я, переглядаючи початковий план.

Едвард зітхнув і нарешті розплющив очі.

— Ти як, краще?

— Не зовсім.

Я чекала, а він мовчав, відкинувши голову на сидіння і втупившись у стелю. З обличчя не сходив жорстокий вираз.

— Що з тобою? — мимоволі пошепотіла я.

— Інколи, Белло, мені важко себе контролювати, — прошепотів він у відповідь, дивлячись у вікно. Великі очі звузилися до маленьких щілинок. — Але в першу чергу це зашкодить мені, якщо я повернуся і влаштую полювання на тих… — він обірвав речення на півслові й на мить відвернувся, борючись із новим нападом люті. — Принаймні, — вів далі він, — я намагаюся переконати себе в цьому.

— А-а-а! — прозвучала не зовсім адекватна відповідь, та я не могла вигадати нічого кращого.

Навколо знову запанувала тиша. Я поглянула на годинник на панелі приладів. Шоста тридцять.

— Джесика з Анжелою хвилюватимуться, — пробурмотіла я. — Ми домовлялися зустрітись.

Він без жодного слова завів двигун, плавно розвернувся і помчав назад до міста. Не минуло й пари хвилин, як ми занурилися у царство вуличних ліхтарів, легко маневруючи між машинами, що повільно сунули по набережній. Ми припаркувалися паралельно до узбіччя, у проміжку, куди я нізащо не наважилася б утиснути «вольво». Едвард без зусиль прослизнув туди з першого разу. Визирнувши з вікна, я побачила вогні ресторану «La Bella Italia», із якого вийшли Джес та Анжела і зосереджено почимчикували повз нас.

— Як ти дізнався, де…? — почала була я, та потім лише похитала головою. Почувши, як відчиняються дверцята, я обернулася і побачила, що Едвард виходить із авта.

— Що ти робиш? — запитала я.

— Веду тебе на вечерю, — злегка посміхнувся він, але з очей не зникав напружений вираз. Він вийшов із «вольво», грюкнувши дверима. Я завовтузилася з ременем безпеки і вискочила з авта. Едвард чекав на тротуарі.

Він заговорив, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Зупини Джесику та Анжелу, щоб мені не довелося їх вистежувати. Сильно сумніваюся, що зможу стриматися, коли ще раз піду по сліду сьогодні.

Погроза у його голосі змусила мене затремтіти.

— Джес! Анжело! — заверещала я, махаючи їм рукою, коли ті обернулися. Вони кинулися до мене. Очевидне полегшення на їхніх обличчях миттєво змінилося на подив, коли вони побачили, хто стоїть поруч зі мною. Дівчата нерішуче завмерли за кілька метрів від нас.

— Куди ти поділася? — підозріливо поцікавилася Джесика.

— Я заблукала, — дурнувато зізналась я. — І випадково зустріла Едварда, — вказала я на свого супутника.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас? — запитав він чарівним шовковим голосом. Судячи з приголомшеного виразу дівчат, раніше вони ніколи не мали нагоди спостерігати Едвардові таланти.

— Та…ак, звичайно, — видихнула Джесика.

— Власне, Белло, вибач, ми вже заморили черв’ячка, поки чекали на тебе, — зізналася Анжела.

— Нічого страшного, я не голодна, — знизала я плечима.

— Гадаю, тобі варто поїсти, — Едвард говорив тихо, але владно. Потім подивився на Джесику і сказав трохи голосніше: — Ти не проти, якщо я сам відвезу Беллу додому? Вам не доведеться чекати, поки вона повечеряє.

— Ні, які питання… — прикусила вона губу, намагаючись зрозуміти з мого виразу, чи хочу я, щоб вона погодилася. Я підморгнула їй. Більше за все на світі я прагнула зараз залишитися наодинці зі своїм постійним рятівником. У мене зібралося безліч запитань, та я зможу засипати його