Сутінки - Стефані Маєр

Інакше й бути не могло. Врешті-решт нехай Едвард — щось зловісне, та досі він нічим мені не зашкодив. Якби не його нелюдська швидкість, від мене не залишилося б і мокрого місця під колесами Тайлерового фургона. Така швидкість, сперечалась я із собою, має бути чистим рефлексом. А якщо на рівні рефлексу він прагне врятувати людське життя, хіба може він бути поганим? — втовкмачувала я собі. Голова йшла обертом від запитань, що замість відповідей породжували нові запитання.

В одному я точно була впевнена, якщо тут узагалі може йтися про певність. Страх, що викликав похмурий світ Джейкобових розповідей, уособлював темний Едвард із кошмару минулої ночі, але не справжній Едвард. Ба більше, коли вовк кинувся на вампіра, а я нестямно заволала, не страх за вовка змусив мої губи вимовити «Ні!». Я боялася, що поранять Едварда; навіть коли він кликав мене із випущеними гострими іклами, я боялася за нього.

Я знала, що в цьому криється відповідь. Відверто кажучи, сумніваюся, що у мене був вибір. Едвард заглибоко увійшов у моє серце. Тепер, коли я знала — якщо знала, — запізно робити щось зі страшною таємницею. Тому що коли я пригадую Едварда, його голос, гіпнотичні очі, магнетичну силу особистості, більше за все на світі я прагну опинитися поруч із ним. Навіть якщо… ні, я не можу думати про це. Не тут, коли сиджу сама у напівтемряві лісу, коли дощ перетворив день на нечіткі сутінки під склепінням дерев, не зараз, коли він, наче кроки, постукує по тьмяному килиму земляної долівки. Я затремтіла і хутко вийшла зі схованки, стривожена незрозумілим відчуттям, що стежка дивним чином розчиниться під дощем.

Звичайно, стежка нікуди не поділася, вона звивалася, безпечна і чітка, наче втікаючи із вогкого зеленого лабіринту. Я поспіхом попрямувала назад, натягнувши каптур до самого обличчя. Я майже бігла між дерев, дивуючись, як могла зайти так далеко в ліс. У мене виникли сумніви, чи не заходжу я далі вглиб замість того, щоб наближатися до виходу. Одначе перш ніж паніка встигла остаточно охопити мене, я потроху почала помічати просвіти між переплетеними гілками. Потім почула звук авта, що проїздило по вулиці. Ліс відпустив мене, спереду заяснів газон Чарлі, будинок кликав до себе, обіцяючи тепло і сухі шкарпетки.

Я заповзла всередину якраз ополудні. Пішла нагору і перевдягнулася у джинси й футболку — сьогодні більше не піду надвір. Зосередитися на домашній роботі виявилося зовсім не складно, я взялася за твір по «Макбету», який треба написати на середу. Я із задоволенням накидала коротеньку чернетку. Так спокійно я не почувалася з… ну, якщо чесно, з другої половини четверга.

Втім, зі мною так завжди. Прийняття рішення — вельми болісний процес, що змушує страждати. Але тільки-но рішення ухвалене, я спокійно втілюю його в життя, зазвичай із почуттям полегшення від того, що роздуми залишилися позаду. Інколи полегшення поєднується з відчаєм, як у разі переїзду до Форкса. Та це краще, ніж розриватися між варіантами.

Із сьогоднішнім рішенням було до смішного легко жити. Небезпечно легко.

День видався спокійним і продуктивним — я закінчила твір до восьмої. Чарлі повернувся додому із солідним уловом, я відмітила собі, що наступного тижня у Сієтлі варто придбати книжку з рецептами рибних страв. Холодок, що проповзав по спині, коли я думала про поїздку, не відрізнявся від того, що поштрикував перед прогулянкою пляжем із Джейкобом Блеком. А насправді холодок мав би бути іншим, подумала я. Мені варто боятися, і я розуміла, що повинна, та не могла відчути належного страху.

Тої ночі я спала без сновидінь, страшенно стомлена через те, що рано встала вранці й погано спала попередньої ночі. Я прокинулася, щоб удруге з часу прибуття до Форкса побачити яскраве жовте сяйво сонячного дня. Я метнулася до вікна і ледве не оніміла. Небо виявилося кришталево чистим, кілька хмаринок, радше маленьких пухнастих білих клубочків, навряд чи могли розродитися дощем. Я відчинила вікно — здивовано зауваживши, що воно відхилилося беззвучно, легко, хоча його не відчиняли хтозна-скільки років, і глибоко вдихнула відносно сухе повітря. Надворі майже тепло і зовсім безвітряно. У мене від радості запаморочилося в голові.

Коли я спустися вниз, Чарлі закінчував снідати. Він одразу помітив мій настрій.

— Хороша надворі погода, — зауважив він.

— Так! — радісно вишкірилась я.

Він усміхнувся у відповідь, навколо карих очей зібралися зморщечки. Коли Чарлі всміхається, легше зрозуміти, чому вони з мамою так швидко і рано одружилися. Більшість якостей молодого романтика, котрим він був у ті часи, розтанули до того, як змогла побачити їх я. Зараз кучеряве каштанове волосся — того ж кольору, якщо не структури, що й моє, — відступало, поступово оголюючи дедалі більше блискучої шкіри на лобі. Та щойно на обличчі Чарлі розцвітала усмішка, я помічала тінь чоловіка, котрий втік із Рене, коли та була всього на два роки старшою за мене теперішню.

Я весело снідала, спостерігаючи, як енергійно кружляють у променях сонячного світла, що линуло з вікна, пилинки у по вітрі. Чарлі на ходу попрощався, я почула, як від’їздить від дому патрульна машина. Підійшовши до дверей, я на хвильку завагалася, поклавши руку на дощовик. Не взяти його — значить відверто спокушати долю. Зітхнувши, я кинула його на руку і вийшла під найяскравіше за останні місяці світло.

Добряче попрацювавши ліктями, мені вдалося майже повністю опустити вікна у пікапі. Я прибула до школи однією з перших, адже, поспішаючи опинитися надворі, забула поглянути на годинник. Припаркувавшись, я попрямувала до рідко використовуваних столиків біля південної стіни кафетерію. Лавочки виявилися не зовсім сухими, тому я сіла на куртку, радіючи, що знайшла їй корисне застосування. Домашнє завдання виконане — прямий наслідок відсутності особистого життя, — та залишалися задачі з тригонометрії, у правильності розв’язання яких я не була впевнена. Я працьовито витягла підручник, але, не дійшовши у перевірці й до середини першої задачі, замріялася, спостерігаючи, як відливає на сонці червоним кора дерев. Я неуважно почала розмальовувати поля зошита із домашкою. За кілька хвилин до мене дійшло, що я зобразила п’ять пар чорних очей, які пильно видивляються зі сторінки. Я витерла їх гумкою.

— Белло! — почула я чийсь голос.

Гм, схоже на Майків. Я роззирнулася довкола. Поки я літала у хмарах, сидячи на лавці, шкільне подвір’я заполонили учні. Народ був у футболках, дехто навіть у шортах, хоча надворі градусів п’ятнадцять, не більше. До мене,