Сутінки - Стефані Маєр
По-справжньому мене зацікавили тільки три назви — румунський вараколакі, могутня не-мертва істота, що могла з’являтися в образі красивої людини з дуже блідою шкірою, словацький нелапсі, тварюка настільки сильна і швидка, що за годину після півночі вирізала ціле селище, і стрегоні бенефіці. Останніх стосувалося одне коротке речення.
Стрегоні бенефіці: італійський вампір, вважається прибічником добра, заклятий ворог злих вампірів.
Цей маленький абзац приніс мені полегшення. Один міф серед сотень, що підтверджував існування хороших вурдалаків.
Втім, за великим рахунком я знайшла замало інформації, яка б співпала з розповідями Джейкоба чи підтвердила мої власні спостереження. Я склала в голові невеличкий перелік; читаючи легенди, порівнювала наявне із написаним. Сила, швидкість, краса, бліда шкіра, здатність змінювати колір очей; потім критерії Джейкоба — кровопивці, вороги вовкулаків, холоднокровні й безсмертні. Небагато міфів підтверджувало бодай один пункт.
Наступна заковика — те, що запам’яталось із пари переглянутих фільмів жахів і що підтвердило сьогоднішнє дослідження: вампіри не з’являються вдень, сонячне світло перетворює їх на попіл. Вдень вони сплять у домовинах, а вночі полюють.
Розізлившись, я висмикнула з розетки шнур живлення комп’ютера, не згортаючи вікон на екрані й не чекаючи, заки він вимикатиметься належним чином. Я відчувала, як на місці роздратування проростає непевність. Яка дурня! Ось я сиджу в кімнаті й шукаю інформацію про вампірів. Господи, що зі мною коїться? Я вирішила, що все почалося тої миті, коли я вперше цього року ступила на землю Форкса, ні, навіть на вічно вологий півострів Олімпік, якщо бути точною.
Мені конче треба втекти з дому, та місця, де я хотіла б опинитися, розташовані на віддалі триденної поїздки. Втім, усе одно до пуття не знаючи, куди збираюся, я вдягнула черевики, спустилася вниз, натягнула дощовик, не замислюючись над тим, чи потрібно, і почапала надвір.
Збиралося на дощ, але наразі було сухо. Я пройшла повз пікап, навіть не глянувши на нього, і пішки попрямувала на схід, перетнувши подвір’я Чарлі й завертаючи до лісу, що неухильно наступав на обійстя. Не знадобилося багато часу, щоб дім і дорога зникли з очей. Навколо панувала тиша, яку порушувало тільки чвакання вологої землі під ногами та різкі крики сойок.
Між деревами бігла тоненька стрічка стежки, інакше я нізащо в світі не наважилася б на самоті вештатися лісом. Компас у моїй голові не працював від народження — я б легко заблукала і в сприятливіших для орієнтації на місцевості умовах. Стежка тим часом в’юнилася глибше у ліс — на схід, наскільки я могла визначити. Вона зміїлася повз ялини та тсуги, тиси та клени. Я лише приблизно здогадувалася, як називаються дерева навколо, й то тільки ті, що колись показав Чарлі з вікна машини. Безліч інших залишалися невідомими, щодо деяких я не могла визначитися, тому що їх від коріння до верхівки обплели рослини-паразити.
Тож доки моторчик гніву штовхав мене вперед, я дибала й дибала стежкою. Коли він почав зменшувати оберти, я сповільнила ходу. Поодинокі краплі просочувалися з зеленого балдахіна наді мною; не можна сказати напевно, починається дощ — чи то озерця води, зі вчорашнього дня затримані листям високо над землею, маленькими краплями знаходять шлях донизу. Нещодавно повалене дерево — я зрозуміла це, бо воно було не повністю оповите мохом — притулилося до стовбура щасливішої сестри, утворивши невеличку захищену від крапель лавку за два кроки від стежки. Я переступила папороть і обережно сіла, переконавшись, що куртка і штани не торкаються мокрого, й відкинула голову в каптурі на спинку із живого дерева.
Неправильне, ой неправильне місце вибрала я. Слід було б здогадатися, та куди піти у Форксі? Темно-зелений ліс занадто нагадував локацію нічного кошмару, щоб шукати тут спокою для розуму і духу. Тепер, коли завмерло чвакання кроків, тиша нестерпно тиснула на вуха. Птахи замовкли, краплі падають частіше — швидше за все, над габою лісу почався дощ. Коли я сиділа, папороть підіймалася вище за мою голову; людина спокійно могла пройти стежкою, не помітивши мене. У гущавині значно легше вірилось у нісенітниці, безглуздість яких бентежила у власній кімнаті. Тисячі років промайнули над лісом, не змінивши нічого; міфи, легенди й перекази сотень різних земель, пригнічені пропорційною чіткістю спальні, набували реальності у зеленій імлі.
Я неохоче змусила себе зосередитися на двох винятково важливих запитаннях, що потребували відповіді.
По-перше, я повинна вирішити, чи може бути те, що розказав Джейкоб про Калленів, правдою.
Мозок негайно гучно заволав: «Ні!» Підтримувати безглузді ідеї — ідіотизм, що відгонить патологією. А що коли…? — запитала я себе. Хіба існує раціональне пояснення, чому я наразі жива? Я знову перелічила в голові речі, котрі спостерігала на власні очі: нереальна сила і швидкість, колір очей, що змінюється від жовтого до чорного і навпаки, нелюдська врода, бліда холодна шкіра. Ба більше, у пам’яті спливали дрібниці, що не помічалися раніше: здається, Каллени ніколи не їдять; а ще ця хвилююча, бентежна граційність, з якою рухаються! А як Едвард інколи розмовляє — ці незрозумілі звороти і фрази, котрі очікуєш зустріти у романі XIX сторіччя, а не почути з вуст підлітка у XXI-му. Він прогуляв урок, на якому ми визначали групу крові. Остаточно не відмовився від участі в пікніку, доки не дізнався, куди ми збиралися. Він, здається, знає, що думають усі навколо… крім мене. Сказав мені, що він небезпечний, що він негідник…
Чи можуть Каллени бути вампірами?
Так, вони — це неабищо. Щось поза межами раціонального обґрунтування відбувалося просто перед моїми скептичними очима. Байдуже, Едвард Каллен — не-мертвий із Джейкобової страшилки чи супергерой за моєю версією. Він — не… людина. Він щось більше. Інше.
Отже, так: можуть. Зупинімось поки що на цьому.
Тут виникає найважливіше запитання. Якщо Каллени — вурдалаки, що робити мені?
Якщо Едвард — вампір (я ледве змусила себе подумки вимовити це слово), як мені поводитися далі? Вплутувати когось я не збиралася. Самій важко повірити; розповісти комусь — прямий шлях до жовтого будиночка.
Реальними видавалися два виходи. Перший — прислухатися до Едвардової поради, стати розумницею і щосили уникати його товариства. Скасувати наші плани, продовжувати не помічати його, наскільки можливо. Коли ми змушені сидіти за одною партою, уявляти, що нас розділяє непроникна товста стіна зі скла. Сказати йому, щоб дав мені спокій — цього разу цілком серйозно.
Та що реальнішим здавався цей
