Діти Дюни - Френк Херберт
Вона не дала піймати себе на цю приманку. Звісно, він знав, що в жилах його предків текла проклята кров Харконненів.
— Хто такий Харконнен? — спитав він, намагаючись її спровокувати. — Хто такий Звір Раббан? Один із нас, так? Але я збився з теми. Я кажу про популярний міф передзнання: абсолютне знання майбутнього. Усе! Які маєтки можна здобути — і втратити, маючи це абсолютне знання, так? Поспільство в це вірить. Люди вважають, що коли трохи знання — це добре, то більше мусить бути ще кращим. Як чудово! А якщо передаси комусь із них повний сценарій життя, незмінний діалог аж до моменту смерті, — яким пекельним дарунком це стало б. Яка ж це суцільна нудьга! Щомиті відтворювати те, що точно знаєш. Без відхилень. Знати кожну відповідь, кожен вислів — знову й знову, знову й знову…
Лето струснув головою.
— Незнання має свої переваги. Світ, за який я молюся, — це Всесвіт несподіванок!
Це була довга промова, а Джессіка, слухаючи її, дивувалася, як сильно в його манерах та інтонаціях відлунював його батько — її втрачений син. Навіть його ідеї: таке міг висловити Пол.
— Ти нагадуєш мені свого батька, — сказала вона.
— Це завдає вам болю?
— Якоюсь мірою, проте добре знати, що він живе в тобі.
— Наскільки мало ви розумієте, як він живе в мені.
Його тон здався Джессіці спокійним, але напоєним гіркотою. Вона підняла підборіддя, щоб прямо глянути на нього.
— Або ж як у мені живе ваш Герцог, — продовжував Лето. — Бабусю, Ганіма — це ви! Вона є вами настільки, що ваше життя не містить для неї жодної таємниці, аж до моменту, коли ви народили нашого батька. І мене! Який же я каталог тілесних спогадів. Бувають хвилини, коли це надто складно витримати. Ви прийшли судити нас? Ви прийшли судити Алію? Краще ми осудимо вас!
Джессіка змушувала себе сказати щось у відповідь, та не дібрала слів. Що він робить? Чому так підкреслює свою відмінність? Домагається відторгнення? Чи досяг він стану Алії — Гиді?
— Це вас турбує, — сказав він.
— Це мене турбує. — Вона дозволила собі знічев’я стенути плечима. — Так, це мене турбує з причин, які ти аж надто добре знаєш. Я не сумніваюся, що ти переглянув мій бене-ґессеритський вишкіл. Ганіма зізналася в цьому. Знаю, що й Алія… це зробила. Ти знаєш наслідки своєї відмінності.
Він глянув на неї з тривожною пильністю.
— Ми майже не лягали на цей курс — із вами, — сказав він, а в його голосі відчувалася її власна втома. — Знаємо тремтіння ваших губ, як знав його ваш коханий. Усі альковні пестощі, усі ніжні слова, які він шепотів вам, можемо прикликати за власним бажанням. Без сумніву, ви прийняли це розумом. Але попереджаю вас, що цього не досить. Якщо хтось із нас стане Гиддю, то це може бути вашим витвором! Чи мого батька… чи матері! Вашого Герцога! Кожен із вас може оволодіти нами, зробивши одержимими, — з тим самим наслідком.
Джессіка відчула жар у грудях, вологу в очах.
— Лето… — насилу промовила вона, нарешті дозволивши собі назвати його на ім’я. Це завдало їй меншого болю, ніж вона очікувала. Змусила себе продовжити. — Чого ти від мене хочеш?
— Я хотів би навчати свою бабусю.
— Чого навчати?
— Минулої ночі ми з Гані грали ролі батька-матері, дійшли майже до самознищення, але й багато чого навчилися. Є речі, які можна знати, усвідомлюючи наслідки. Діяння можна передбачити. Алія — тепер я це знаю — змовляється, намірившись викрасти вас.
Джессіка кліпнула очима, вражена раптовим звинуваченням. Добре знала цей трюк і сама не раз до нього вдавалася: налаштуй когось на певний ряд міркувань, а тоді шокуй його аргументом з іншого ряду. Вона різко вдихнула, щоб отямитися.
— Я знаю, що робить Алія, ким вона є, але…
— Бабусю, пожалійте її. Прислухайтеся до свого серця і розуму. Ви вже раніше це робили. Ви становите загрозу, а вона хоче Імперії для себе. Принаймні те, чим вона стала, саме цього хоче.
— Як мені знати, чи це мені не каже чергова Гидь?
Він знизав плечима.
— Саме тут має втрутитися ваше серце. Ми з Гані знаємо, як сталося її падіння. Нелегко пристосуватися до гамору цього внутрішнього натовпу. Придуши їхні его — і повертатимуться юрбою щоразу, коли викликаєш пам’ять. Одного дня, — він ковтнув слину, щоб позбутися сухості в горлі, — хтось сильний із цієї внутрішньої зграї вирішує, що час уже ділити з тобою тіло.
— І нічого не можна зробити? — спитала вона, хоча й боялася відповіді.
— Ми віримо, що є щось… так. Нам не можна піддатися прянощам, це найважливіше. І ми не повинні цілковито придушувати минуле. Мусимо його використовувати, зробити з нього амальгаму. Остаточно змішаємо їх у собі. Не будемо вже первісними особистостями, — але й не будемо одержимими.
— Ти казав про змову з наміром викрасти мене.
— Це очевидно. Венсиція має амбіції стосовно свого сина. Алія має власні амбіції, і…
— Алія і Фарад’н?
— Нема явної вказівки, — сказав він. — Проте Алія та Венсиція ідуть тепер паралельними курсами. Венсиція має сестру в домі Алії. Нічого простішого, ніж вислати звістку…
— Ти знаєш про цю звістку?
— Так само певно, наче б я її бачив і прочитав кожне слово.
— Але ти її не бачив?
— Нема потреби. Достатньо знати, що всі Атріди зібралися разом на Арракісі. Уся вода в одній цистерні. — Він жестом обвів усю планету.
— Дім Корріно не посмів би напасти на нас тут!
— Алія мала б користь із того, що вони так зроблять.
Глузлива нотка в його голосі спровокувала її.
— Я не буду підопічною власного онука! — сказала вона.
— Прокляття, жінко, перестань думати про мене як про свого онука! Подумай про мене як про свого Герцога Лето. — Тон і вираз обличчя, навіть раптовий жест руки були настільки точними, що вона розгублено замовкла.
Сухим холодним голосом Лето сказав:
— Я намагався підготувати вас. Дозвольте мені принаймні це.
— Навіщо Алії викрадати мене?
— Щоб звинуватити у цьому Дім Корріно, звичайно ж.
— Я не вірю в це! Навіть для неї це було б… жахливим! Надто небезпечним! Як вона могла б зробити це без… Я не можу в це повірити!
— Повірите, коли це станеться. Ахх, бабусю, ми з Гані підслухали це всередині себе й знаємо… Це лише самозбереження. Як нам інакше здогадатися про помилки довкола нас?
— Я ні на хвилину не припускаю, що викрадення є часткою плану А…
— Підземні
