Діти Дюни - Френк Херберт
Стежачи зі своєї щілини, Алія відчувала, як її затоплює спека, і знала, що потрапила в пастку між мисленням і почуттями, як це часто спостерігала у свого брата. Спокуса пошукати ради всередині себе бриніла у неї в голові, як зловісне гудіння. Барон був там: сумлінний, але завжди готовий грати на її страхах, коли раціональне мислення підводило, а довколишні речі втрачали свою належність до минулого, теперішнього та майбутнього.
«Що як там унизу Пол?» — питала вона себе.
— Дурниця! — сказав голос усередині неї.
Але звіти про слова Проповідника не викликали сумніву. Єресь! Вона жахнулася від думки, що це сам Пол може зруйнувати споруду, збудовану на його імені.
Чому ні?
Подумала про те, що казала ще цього ранку в Раді, злобно обернувшись проти Ірулан, яка наполягала на прийомі подарунків від Дому Корріно.
— Усі подарунки для близнят будуть ретельно досліджені, як завжди, — доводила Ірулан.
— А якщо ми виявимо, що вони нешкідливі? — прокричала Алія.
Чомусь це було найбільш моторошним: виявити, що дарунки не становлять жодної загрози.
Врешті-решт, вони прийняли розкішне вбрання і перейшли до другого питання: чи леді Джессіка має посісти місце в Раді? Алії вдалося відкласти голосування.
Вона думала про це, дивлячись униз, на Проповідника.
Усе, що сталося під час її регентства, було наче зворотним боком трансформації, на яку вони прирекли цю планету. Колись Дюна символізувала силу безмежної пустелі. Фізично ця сила зменшилася, але міф про неї зростав повним ходом. Залишався тільки пустельний океан, велика Мати-Пустеля у внутрішній частині планети, обросла на краях колючими кущами, яку фримени досі називали Королевою Ночі. А за цими колючими кущами здіймалися пологі зелені пагорби, що опадали до піску. Усі ці пагорби були рукотворними. Усі вони були засаджені людьми, які працювали тут, наче мурашки. Зелень цих пагорбів була майже непосильною для тих, хто, подібно до Алії, виріс в оточенні сіро-коричневого піску. У її свідомості, як у всіх фрименів, пустельний океан усе ще тримав Дюну в затиску, що ніколи не ослабне. Їй досить було заплющити очі — і вона бачила пустелю.
Розплющені очі на краю пустелі бачили тепер зелені пагорби, болотну тванюку, що тягла свої псевдоніжки до піску, — але та, друга пустеля, зоставалася такою ж могутньою, як завжди.
Алія струснула головою і глянула на Проповідника.
Він піднявся на першу сходинку тераси під Храмом і повернувся в бік майже порожньої площі. Алія торкнулася кнопки біля вікна, що посилювала голоси знизу. Відчула на мить жаль до себе, усвідомивши, яка самотність тримає її тут. Кому вона може довіряти? Колись думала, що може цілковито покладатися на Стілґара, але й Стілґар піддався впливу цього сліпця.
— Знаєш, як він рахує? — спитав якось її Стілґар. — Я чув, як він відраховував монети, коли платив поводиреві. Дуже дивна річ для моїх фрименських вух, аж страшно. Лічить: ’шук, ішкай, квімса, чуаску, піча, сукта й так далі. Я не чув такої лічби від давніх часів у пустелі.
З цього Алія зрозуміла, що Стілґарові не можна доручити завдання, яке слід виконати. І вона мусила бути обережною зі своїми стражниками, які найлегший натяк регентки сприймали як абсолютну команду.
Що він робить там унизу, цей Проповідник?
Ринкова площа, розташована під захисними балконами й аркадами, досі зберігала строкатий вигляд: розставлені напоказ товари та кілька хлопців, які їх стерегли. Деякі купці стояли на своїх місцях, чигаючи на пропахлі пряними сухариками монети від мешканців із глибини краю або на брязкіт у гаманцях прочан.
Алія пильно вдивлялася в спину Проповідника. Здавалося, він готовий до промови, але щось стримує його голос.
«Чому я стою тут, дивлячись на це древнє зруйноване тіло? — спитала вона себе. — Цей присмертний уламок не може бути “посудиною величі”, як називали мого брата».
Її охопило розчарування, що межувало з гнівом. Як вона може довідатися щось про Проповідника, довідатися напевно, не шукаючи? Вона потрапила в пастку. Не сміла виявляти до цього єретика нічого більшого, ніж побіжну цікавість.
Ірулан відчула це. Забувши про свою знамениту бене-ґессеритську міну, вона гукнула на Раді:
— Ми втратили спромогу добре думати про себе!
Навіть Стілґар був шокований.
Джавід повернув їх до здорового глузду:
— Ми не маємо часу на такі нісенітниці!
Джавід мав рацію. Яке значення мало, що вони думали про себе? Усе, що їх обходило, — це зберегти владу над Імперією.
Але Ірулан, відновивши рівновагу, виголошувала ще розгромніші речі:
— Кажу вам, ми втратили щось життєво важливе. Втративши його, ми втратили змогу ухвалювати добрі рішення. Тепер ми накидаємося на рішення, наче на ворога, — або чекаємо й чекаємо, що є формою капітуляції, і дозволяємо, аби нас зрушили рішення інших. Невже ми забули, що це ми рухаємо цим потоком?
І на цьому й вичерпалося питання, чи прийняти дарунок від Дому Корріно.
«Слід позбутися Ірулан», — вирішила Алія.
Чого чекає той старий унизу? Називає себе проповідником. То чого ж не проповідує?
«Ірулан помилялася стосовно нашої змоги приймати рішення, — сказала собі Алія. — Я принаймні ще можу ухвалювати належні рішення!» Особа, що має справу з питаннями життя і смерті, мусить або вирішувати, або ж перетворитися на маятник. Пол завжди казав, що з неприродних речей найнебезпечнішим є застій. Єдиною незмінністю була змінність. Важили лише зміни.
«Я їм покажу зміни!» — подумала Алія.
Проповідник здійняв руки в благословенні.
Кілька людей, що зосталися на площі, підійшли до нього, і Алія зауважила повільність цього руху. Так розійшовся поголос, наче Проповідник викликав невдоволення Алії. Вона ближче схилилася до іксіанського транслятора біля свого шпигунського вічка. Транслятор доносив до неї бурмотіння людей на площі, шум вітру, човгання ніг об пісок.
— Чотири звістки приношу я вам! — заговорив Проповідник.
Його голос заревів у трансляторі Алії, і вона стишила гучність.
— Кожна звістка призначена для певної особи, — сказав Проповідник. — Перша звістка для Алії, володарки цього місця. — Він вказав позад себе, у бік її шпигунського вічка. — Приношу тобі пересторогу: ти, що ховала у своєму лоні таємницю тривання в часі, продала своє майбутнє за порожній гаманець!
«Як він сміє?» — подумала Алія, та від цих слів мороз пройшов їй поза шкірою.
— Друга моя звістка, — мовив Проповідник, — для Стілґара, наїба фрименів, який
