Діти Дюни - Френк Херберт

— Тож я можу говорити лише про свою нову релігію, — відповів він, повертаючись до фонтана. Розмови про релігію були, звичайно, приводом, через який вони ризикнули притягти сюди Проповідника.

— Так, говори про цю релігію, — промовив Фарад’н.

— Як накажете, мій принце. — Він обернувся і глянув на свого юного владаря — втілення всіх мрій, що тепер зосередилися на шляхах, на які має ступити Дім Корріно. — Церква і держава, мій принце, навіть наукове мислення і віра, і ще більше — прогрес і традиція — усе це узгоджується з ученням Муад’Діба. Він учив, що немає непримиримих суперечностей, окрім як у людях та інколи у їхніх снах. У минулому відкривається майбутнє, і обидва вони є частками цілості.

Попри сумніви, яких він не міг розвіяти, ці слова справили враження на Фарад’на. Відчув нотку мимовільної щирості в голосі Тийканіка, наче той говорив усупереч внутрішньому примусу.

— Тому ти доставив сюди цього… тлумача снів?

— Так, мій принце. Можливо, ваш сон проникає крізь час. Ви повернете собі усвідомлення своєї внутрішньої сутності, розпізнавши Всесвіт як зв’язну цілісність. Ваші сни… так…

— Але ж я розповідав тобі про свої сни знічев’я, — запротестував Фарад’н. — Вони чудернацькі, нічого більше. Я ніколи не підозрював, що…

— Мій принце, ніщо з ваших дій не може бути неістотним.

— Це дуже лестить, Тийку. Ти справді віриш, що цей чоловік може зазирнути в серце великих таємниць?

— Так, мій принце.

— Тож хай моя мати буде невдоволена.

— Ви зустрінетесь із ним?

— Звичайно, якщо ти доставив його сюди, аби викликати невдоволення моєї матері.

«Він із мене кепкує?» — питав себе Тийканік. І сказав:

— Я мушу вас попередити, що старий носить маску. Це іксіанський пристрій, який дозволяє невидющим бачити шкірою.

— Він сліпий?

— Так, мій принце.

— Він знає, хто я?

— Я сказав йому, мій принце.

— Дуже добре. Тож ходімо до нього.

— Якщо мій принц почекає тут хвилинку, я приведу його до вас.

Фарад’н озирнувся довкола, усміхнувся. Сад і фонтан — місце, не гірше для цих дурощів за жодне інше.

— Ти розповів йому, що я бачив уві сні?

— Лише в загальних рисах, мій принце. Він попросить вас викласти все особисто.

— О, дуже добре. Почекаю тут. Веди цього чоловіка.

Фарад’н відвернувся і почув, що Тийканік швидко віддаляється. Угледів садівника, що працював одразу ж за живоплотом, маківку його голови в коричневій шапці, рух садових ножиць, що зблискували над зеленню. Цей рух діяв гіпнотично.

«Це заняття сном — безглузде, — подумав Фарад’н. — Погано, що Тийк зробив це, не порадившись зі мною. Дивно, що Тийк міг вдатися до релігії в його віці. А тепер ще й оці сни».

Тут він почув позаду кроки. Знайома впевнена хода Тийканіка і ще чиясь, важча. Фарад’н обернувся і глянув на тлумача снів, що наближався до нього. Іксіанська маска була чорним і легким серпанком, що повністю закривав обличчя від чола до підборіддя. У масці не було жодних отворів для очей. Якщо вірити іксіанським хвастощам, уся ця маска була одним оком.

Тийканік зупинився за два кроки від Фарад’на, але замаскований старець наблизився до нього на відстань, меншу за крок.

— Це тлумач снів, — промовив Тийканік.

Фарад’н кивнув.

Замаскований старець закашлявся, чи то глибоко відхаркуючи, чи то намагаючись видобути щось зі шлунка.

Фарад’н відчув сильний прокислий запах прянощів, яким тхнуло від старого. Він ішов од довгої сірої одежі, що закривала його постать.

— Ця маска справді є частиною твого тіла? — спитав Фарад’н, розуміючи, що намагається відтягнути розмову про сни.

— Лише тоді, коли я її ношу, — сказав старий. Його голос був дещо гугнявим, з легким натяком на фрименський акцент. — Ваш сон, — промовив він. — Розкажіть мені про нього.

Фарад’н стенув плечима. Чом би й ні? Саме для цього Тийк і привів старого. Чи не так? Фарад’на охопили сумніви, і він сказав:

— Ти справді онейромант-практик?

— Я прийшов сюди витлумачити ваш сон, вельможний пане.

Фарад’н знову стенув плечима. Ця постать у масці дратувала його, і він глянув на Тийканіка, що залишався на своєму місці, склавши руки і вдивляючись у фонтан.

— Тож ваш сон, — вів далі старий.

Фарад’н глибоко вдихнув і почав розповідати сон. Коли вже втягнувся, йому легше було говорити. Розказував про воду, що випливала з колодязя, про світи, у яких атоми танцювали в його голові, про змію, що перетворилася на піщаного черва та вибухнула в хмарі пилу. Кажучи про змію, здивовано зауважив, що це вимагало неабиякого зусилля. Його стримувала жахлива нехіть, і це його лютило.

Коли Фарад’н нарешті замовк, старий стояв мовчки. Чорна серпанкова маска легко рухалася разом із його диханням. Фарад’н чекав. І далі панувала тиша.

Тоді Фарад’н спитав:

— Ти збираєшся витлумачити мій сон?

— Я вже його витлумачив, — відповів той, а його голос, здавалося, йшов звідкись здалеку.

— Ну і? — Фарад’н помітив, що промовив це пискливо. Це підказало йому, яке напруження викликав у нього сон.

Попри те, старий і далі мовчав.

— Тож скажи мені! — у його інтонації відчувався виразний гнів.

— Я сказав, що витлумачив, — промовив старий. — Я не брався викладати вам своє тлумачення.

Це роздратувало навіть завжди незворушного Тийканіка, тож він опустив руки, стиснувши їх у кулаки.

— Що? — процідив він крізь зуби.

— Я не обіцяв розкривати вам своє тлумачення, — сказав старий.

— Ти хочеш вищої плати? — спитав Фарад’н.

— Я не просив плати, коли мене доставляли сюди. — Нотка холодної гордості в цій відповіді пом’якшила гнів Фарад’на. Хай там як, це відважний старий. Він повинен був знати, що непокора тягне за собою смерть.

— Дозвольте мені, мій принце, — озвався Тийканік, випередивши Фарад’на. І запитав: — Ти скажеш нам, чому не розкриєш свого тлумачення?

— Авжеж. Сон розповів мені, що пояснення цих речей не мало б сенсу.

Фарад’н не міг стриматися:

— Тобто ти хочеш сказати, що я вже знаю значення мого сну?

— Можливо, що й знаєте, мілорде, але не в цьому суть.

Тийканік рушив з місця і став позаду Фарад’на. Обидва глянули на старого.

— Поясни, — сказав Тийканік.

— Справді, — промовив Фарад’н.

— Якби я став говорити про ваш сон, пояснюючи ці справи води й пилу, змій і червів, аналізував атоми, які танцювали у вашій голові, як вони танцюють у моїй… ах, вельможний пане, мої слова лише спантеличили б вас, і ви вперто доводили б їхню незрозумілість.

— Боїшся, що твої слова можуть мене розгнівати? — зажадав Фарад’н.

— Мілорде! Ви вже розгнівані.

— Чи це тому, що ти нам не довіряєш? — спитав Тийканік.

— Це дуже близько до правди, мілорде. Я не