Діти Дюни - Френк Херберт

— Нас випробовуватимуть, — промовив він, розуміючи, куди ведуть її сумніви.

— Але не з прянощами.

— Можливо, що й так. Напевне, у пустелі і у Випробуванні на одержимість.

— Ти ніколи не згадував про Випробування на одержимість! — дорікнула вона. — Це частина твого сну?

Йому пересохло в горлі, він спробував ковтнути слину, проклинаючи слово, яким видав себе.

— Так.

— То ми будемо… одержимими?

— Ні.

Вона подумала про Випробування — стародавнє фрименське обстеження, яке найчастіше закінчувалося огидною смертю. До того ж цей план мав ще й інші складнощі. Він довів би їх до краю, де людський розум не зміг би втримати рівноваги за найменшого поштовху, не збожеволівши при цьому.

Зрозумівши, в який бік рухаються її думки, Лето сказав:

— Сила притягає психотиків. Завжди. Саме цього ми й мусимо в собі уникати.

Досі вагаючись, вона сказала:

— Я не народжу наших дітей, Лето.

Він похитав головою, придушуючи внутрішні обмовки, перейшов до офіційно-королівської форми древньої мови.

— Сестро моя, я люблю тебе понад своє життя, та не в цій любові ніжність моїх бажань.

— Дуже добре, тож повернімося до іншої суперечки, перш ніж приєднаємося до бабусі. Ніж, устромлений в Алію, може розв’язати більшість наших проблем.

— Якщо ти віриш у це, то віриш, наче ми можемо ходити по болоті, не зоставляючи слідів, — відповів він. — Окрім того, хіба ж Алія дала комусь таку можливість?

— Є поголос про цього Джавіда.

— Невже Дункан має якісь ознаки того, що в нього ростуть роги?

Ганіма знизала плечима.

— Одна отрута, дві отрути.

Це була загальноприйнята наліпка, що відповідала королівському звичаю розподіляти своїх близьких на категорії згідно з їхньою загрозою твоїй персоні. Повсюдна ознака владик.

— Мусимо зробити це моїм способом, — промовив він.

— Інші способи можуть бути чистішими.

З її відповіді він зрозумів, що вона нарешті вгамувала сумніви та прийняла його план. Усвідомлення цього не зробило його щасливим. Він глянув на свої руки, питаючи себе, чи прилипне до них бруд.

Було це Муад’Дібовим здобутком: він розглядав резервуар підсвідомості кожного індивіда як неусвідомлене сховище спогадів, що сягають первинної клітини нашої спільної генези. «Кожен із нас, — казав він, — може виміряти свою відстань від цього спільного першоджерела». Розуміючи це й кажучи про це, він ухвалив сміливе рішення. Муад’Діб поставив собі за мету інтегрувати генетичну пам’ять у процес постійного оцінювання. Таким чином, він пробився крізь запинала Часу, поєднавши минуле і майбутнє. Оце був витвір Муад’Діба, втілений у його синові та його дочці.

«Завіт Арракіса» за Харк аль-Адою

Фарад’н крокував садом королівського палацу свого діда, спостерігаючи за скороченням своєї тіні відповідно до того, як сонце Салуси Секундус підіймалося до полудня. Йому довелося ступати дещо ширше, аби дотримати кроку високому башарові, що його супроводжував.

— Я маю сумніви, Тийканіку, — сказав він. — Ох, не можу заперечувати, що трон мене приваблює, але… — Він глибоко вдихнув. — У мене стільки інтересів…

Тийканік, щойно відбувши шалену суперечку з матір’ю Фарад’на, скоса зиркнув на принца, зауваживши, як зміцніло тіло юнака, коли він наблизився до свого вісімнадцятиліття. З кожним днем у ньому ставало дедалі менше Венсиції та дедалі більше старого Шаддама, який віддавав перевагу приватним заняттям перед королівськими обов’язками. За це, звичайно, врешті-решт заплатив втратою престолу. Став надто м’яким як для владаря.

— Ви мусите вибирати, — промовив Тийканік. — Ох, без сумніву, матимете час на деякі з ваших інтересів, проте…

Фарад’н прикусив верхню губу. Обов’язок тримав його тут, але він почувався засмученим. Радше волів би вирушити до скельного анклаву, де проводилися експерименти з піщаними форелями. Це тепер було проектом із величезним потенціалом: вирвати монополію на прянощі з рук Атрідів — і все може статися.

— Ти певний, що близнят… усунуть?

— Немає нічого цілковито певного, мій принце, але перспективи непогані.

Фарад’н стенув плечима. Убивство зоставалося реальністю королівського життя. У мові було повно витончених комбінацій, як можна усунути важливих персон. Завдяки одному слову можна було розрізнити: отрута в напої чи в їжі. Це не було приємною думкою. За всіма звітами, близнята були напрочуд цікавою парою.

— Ми мусили б перебратися на Арракіс? — спитав Фарад’н.

— Це було б найкращим рішенням, що перенесло б нас у точку максимального впливу.

Здавалося, наче Фарад’н хоче поставити ще якесь питання, але стримується. Тийканік міркував, що ж це може бути.

— Мене дещо турбує, Тийканіку, — сказав Фарад’н, коли вони обійшли живопліт і наблизилися до фонтана, оточеного гігантськими чорними трояндами. З-за живоплоту чутно було садівників, які його обріза`ли.

— Так? — заохотив Тийканік.

— Ця, гм, релігія, на яку ти навернувся…

— У цьому немає нічого дивного, мій принце, — відповів Тийканік, сподіваючись, що його голос звучатиме більш рішуче. — Ця релігія промовляє до воїна в мені. Це відповідна релігія для сардаукара.

Це принаймні було правдою.

— Тааак… Але моя мати, здається, дуже цим задоволена.

«Клята Венсиція, — подумав він. — Зробила свого сина підозріливим».

— Мене не хвилює те, що думає ваша мати, — сказав Тийканік. — Релігія є особистою справою кожного. Можливо, вона вбачає в цьому щось таке, що допоможе вам здобути престол.

— Такою була моя думка, — промовив Фарад’н.

«Аххх, який здогадливий хлопець», — подумав Тийканік і сказав:

— Розберіться самі в цій релігії, і відразу ж збагнете, чому я обрав її.

— Попри… проповіді Муад’Діба? Він, врешті-решт, був Атрідом.

— На це я можу сказати лише одне: незбагненні шляхи Господні.

— Зрозуміло. Скажи, Тийканіку, навіщо ти попросив мене про спільну прогулянку? Майже полудень, а ти зазвичай у такий час рушаєш в якесь місце за наказом моєї матері.

Тийканік зупинився біля кам’яної лави, що стояла навпроти фонтана й гігантських троянд позаду нього. Жебоніння води його заспокоїло, і він, зосередивши всю увагу на цьому плюскотінні, сказав:

— Мій принце, я зробив дещо таке, що може не сподобатися вашій матері.

І подумав: «Якщо він у це повірить, її клятий план спрацює». Тийканік майже сподівався, що план Венсиції провалиться. «Привезти сюди цього клятого Проповідника. Вона божевільна. А кошти!»

Поки Тийканік мовчав, чекаючи, Фарад’н спитав:

— Гаразд, Тийку, що ж ти зробив?

— Я доставив сюди онейроманта-практика, — відповів Тийканік.

Фарад’н кинув гострий погляд на свого співрозмовника. Деякі старші сардаукари забавлялися грою тлумачення снів, а популярність таких розваг особливо зросла після поразки, завданої їм «Найвищим Сновидцем», Муад’Дібом. Вони міркували, що завдяки чомусь, прихованому в снах, зможуть повернутися до потуги й слави. Але Тийканік завжди уникав цієї гри.

— Це звучить не