Пролог - Семен Дмитрович Скляренко
— Я не хвора! Я тепер не хвора! — кричить вона.
— Не тепер, так раніше… Ти хвора дочка хворих батьків. Це вони через століття, через наші голови простягають до горла нашої дитини свої пазурі. Не заважай мені робити, що треба! Мовчи!
Вона мовчить. Чайник закипає. Людмила наливає собі в склянку міцного чаю, доливає кип’ятком. Потім кладе ложечку цукру, пробує, кривить губи… І кладе ще одну ложечку.
Антон Сигізмундович сидить у саду і на всі груди дихає ранковим повітрям. Очі його заплющені, він ритмічно коливається. Він мудрий, бо вміє бачити чудесне в найзвичайнішому. Він перетворює в акорди схід сонця, ранок, складає симфонії, сонати. Сидить, ритмічно коливається, заполонений музикою.
— Антоне Сигізмундовичу! — торкаюсь я його плеча. — Ми зараз веземо Стеллу до лікарні. Я був уже там сьогодні. Треба негайно її везти.
Заходимо до кімнати. Ще через кілька хвилин на вулиці гуркотить авто.
Я чую кроки Макса. Макс простягає мені свою широку руку.
— Я ж це знав! Хіба ти міг інакше зробити? Їдемо!
Стелла спить весь час, поки ми їдемо до лікарні. Вона тільки тоді прокидається й розплющує очі, коли авто заїжджає до лікарні й підстрибує у воротях.
— Чого тобі, Стелло? — тішу себе надією, що вона мене пізнає, загадає щось, і я зможу виконати її — може, останнє — прохання.
Бачу, що вона нічого не відповість мені. Маленька скрипачка нічого не скаже. Вона дивиться на мене, але не пізнав мене. На моїх руках не та Стелла, яка недавно стояла на сцені великого залу і тримала в руках скрипку.
Стеллу приймають швидко. Вийшла сестра, взяла її на руки. Мені здалося, що на хвилину Стелла завагалась, безпорадно поглянула навколо. Та ні! Вона й не думала пручатись. Їй було зовсім однаково, куди її несуть. Вона навіть пригорнулась до сестри. А от і двері зачинились. Мені тільки треба розписатись у канцелярії. Так, я на все згоден!
Виходимо за ворота з Антоном Сигізмундовичем. Між нами і містом великий луг починає випаровувати нічні роси, і здається, що море жовтих квіток, серед якого лягло кілька червоних і бузкових островів, тихо ворушиться. Довгі, тонкі хмари, немов довгошиї журавлі, плавають у морі пурпурного світла. Рівний обрій рвуть хмарки диму заводів. З землі, наче з берега, дивимось у мовчазне море.
Того ж дня, коли одвіз Стеллу до лікарні, я зайшов до інституту. Незручно було йти — всі мене розпитуватимуть про хворобу дівчини, про її стан, про перспективи на одужання. Що я їм міг сказати? Як міг сказати, що дівчині прищепили малярію, і тепер у неї не одна, а дві хвороби?
Але в інституті мене зустріли тепло, гарно. В лабораторіях ішла робота. Метушилась Ліда Янчевська, у дворі інституту розпаковували нові апарати, різне приладдя для лабораторій. Все було гаразд, усе йшло звичайним, нормальним шляхом, як і раніше.
І виявилось, що всі знають про хворобу Стелли. Не треба було нічого розповідати. Навіть те, що дитині прищепили малярію, — всі знали.
Так вийшло, що мов особисте горе зробилось горем цілого колективу. Наш час і знаменний тим, що радість одного стає радістю всіх, і горе особисте ми перемагаємо гуртом.
В моєму стані важко було працювати. Я боявся, що працювати не зможу. Весь час думки повертались до Стелли, я уявляв, як їй важко, як вона страждав. Малював собі палату лікарні, а в ній безпорадну малу мою дівчинку. І хотів боротись з її страшною хворобою. В мені виріс і зміцнів протест проти хвороби, проти всіх хвороб. Проклята спадщина минулого! Як важко її перемогти! Але перемогти треба. Перший бій починається, нехай дочка лежить у лікарні. Ще не все втрачене, треба напружити всі сили, щоб краще боротись.
Найголовніше — робота. Перший крок! У цьому вихід! Треба ще упертіше, ще завзятіше, як ніколи раніше, працювати над білком. Це допоможе знести муки батька. А коли… коли навіть Стелли не стане, то мені буде легше, якщо я винайду білок. Білок несе щастя людству, він починає нову еру в науці. Для цього треба працювати.
Та він… ось стоїть на столі передо мною банка! Нерозгаданий нами білок. Білок, який не можна назвати справжнім, тим, чого ми шукаємо.
Хотілося взяти банку в руки і вдарити нею об підлогу. Нехай розсиплеться на тисячі скалок!
Ні, так нічого не вийде! Не треба давати волі нервам. Рідина розіллється по підлозі, але таємниці своєї не розповість.
Я боюсь втратити дочку, але не хочу втрачати й білка. Стелли немає дома, у мене порожня хата. Мати відмовилась від своєї дитини. Пішла з хати. Куди? Мені однаково. У мене велика втрата. Але втрачено ще не все.
— Лідо, — попросив я. — Лідо, йдіть сюди!
Вона ввійшла до лабораторії. Тримала в руках кілька банок. Розповідала про останні роботи. На столі лежали готові докладні аналізи білків. Перемога немов наближалась.
— Я певна, — сказала Ліда, — що ми вже перемогли. Ми маємо білки. Такі самі, які ми подавали вченій комісії для аналізу. Це — білок!
— Але комісія, — заперечив я їй, — визнала, що ці білки не годяться, Лідо.
— Комісія визнала, що є домішка, — повільно сказала Ліда. — І я помітила домішку. Я вже знаю.
— Що ви кажете, Лідо? — запитав я її. — Де й що ви помітили?
— Ні! Ні! — раптом здригнулась вона. — Я тільки кажу, що домішка є. Більше я нічого не знаю.
Заглянув їй у вічі.
— В чім справа, Лідо?
— Не знаю! Треба тільки більше працювати. Дозвольте мені працювати в лабораторії ночами. Я хочу провести деякі спроби над білком сама. Я хочу дізнатись, у чім же тут річ. Вдень мені важко зосередитись.
— Працюйте, Лідо, — сказав я їй. — Не заперечую,
