Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Вона чогось не договорювала. Але марно було її в цей час розпитувати.

— Знайдіть мій халат, Лідо! — попросив я. — Ми починаємо роботу. Нам треба працювати тепер, як ніколи.

Стеллі дуже важко. Я наперед знав години, коли в неї починався черговий напад малярії. В ці хвилини мені здавалось, що всі мої нерви, всі мої почуттю зосереджуються на одному: я чекав удару зовні і був до нього готовий. Через те, що я так напружував свої сили і був готовий до удару, то коли б я навіть почув звістку, що Стелли вже немає, — хто знає — мабуть, ніхто не помітив би, щоб хоч один мускул на моєму обличчі і хоч один нерв у мені здригнувся.

Я був до всього готовий.

Стелла боролась уперто. Вона не здавалась. Минув перший, другий, третій напад. Пройшли у тяжких муках четвертий і п’ятий. Незабаром мав настати й кінець. Всього треба було витримати дванадцять нападів. Але як далеко був кінець, і як важко було його дійти!

Я знав, коли кінчався напад малярії. В години, коли напад ішов, я завжди був у лабораторії. Зціплював зуби, і напруження примушувало мене працювати бездоганно. Але коли напад минав, я не міг бути в лабораторії. Ішов до себе, додому, і ждав телефонного дзвінка. Макс, здавалося, весь свій час присвятив Стеллі, він незмінно був біля неї. Стелла для нього, як і для мене, стала рідною й близькою. Він пильнував її життя.

Напад кінчався. Я чув знайомий голос Макса. Голос був трохи стомлений, але бадьорий. Я вже наперед відчував радість.

— Минув, — казав він, — ще один напад. Скоро й кінець.

— Багато ще? — запитував я.

— Ще не менше, як п’ять.

— Як вона себе почуває?

— Їй байдуже! Вона нічого не розуміє. Вона ж зовсім хвора.

— А як її стан?

Макс мовчав.

— Слаба? — тихо запитував я.

— Дуже! Але трохи сил ще є. Не турбуйся, Вадиме. Треба вірити, що ми її врятуємо. Я не одходжу від неї.

— Спасибі! — кажу я. — Може, ти дозволиш мені до неї приїхати, Максе? Тільки подивитись! Мені легше буде, коли я її побачу. Зараз я ще не приїду. Але коли мені буде дуже вже тяжко — дозволь. Я почую, що вона ще дихає, і мені буде легше.

— Гаразд, — каже Макс. — Я скажу черговому. Але краще не їхати.

— На крайній випадок. Я за себе ручуся. Жодного слова й жодного звука.

— Гаразд, кінчаємо, Вадиме! Мені треба йти до неї.

— Іди швидше, Максе!

І я лишався один із своїми думками в порожній кімнаті.

Вранці несподівано прийшла Людмила. Я спав і прокинувся, почувши її кроки. Вона зайшла до їдальні, дійшла до дверей моєї кімнати, потім повільно повернулась назад, і я чув, як важко вона сіла в крісло.

Я швидко одягнувся і вийшов до їдальні. Кілька днів я не бачив Людмили і думав, що вона неспокійна, як я, що вона змінилась, схудла. Але великої зміни в ній я не помітив. Єдине, що я побачив, — блиск в очах. Так блищать очі в того, хто ненавидить. Ненависть проти мене! Вона мене сліпо, як вовчиця, ненавиділа.

— Може, годі? — запитала вона, не здоровкаючись зо мною.

Немов не розуміючи, про що вона каже, я не відповів, сів проти неї в крісло.

— Може, годі мучити дитину? — ще раз запитала вона.

Був чудовий ранок. Вікно їдальні було розчинене. За вікном, як картина в білій рамі, вимальовувався сад. На лутки бризкала роса з гілля дерев. І все — сад, повітря, роса — все було насичене прагненням до життя. Замість того, щоб відповідати, я пішов до вікна.

— Прекрасний, чудовий ранок, — сказав я. — В такий ранок більше, ніж коли, хочеться жити. І в цей ранок мені, як ніколи, хочеться бачити живою й здоровою Стеллу. Невже ти можеш уявити, — продовжував я, — щоб цього ранку тут, у саду, по зеленій свіжій траві, по вкритій росою доріжці, пройшла Стелла? Пройшла і не розуміла, де вона, чого вона йде, куди? Пройшла і не знала, яка велика краса її оточує? Пройшла і не знала, що ти її мати, а я батько? Пройшла і не знала нічого, стала перед нами з нерозумними очами? Невже б ти цього хотіла? Невже ти могла б це допустити?

Людмила мовчала. Вона не мала що відповідати. Коли б вона відповіла на моє запитання, це було б однаково, що крикнути страшне про себе, крикнути те, з чим вона крилась, з чим ховалась від усіх і від себе. Вона мовчала, схилила низько голову, та я й не ждав її відповіді. Став біля вікна, глибоко дихав вранішнім, здоровим повітрям.

— Але це така мука! — нарешті, заговорила вона. — Я не маю сили терпіти. Учора я була там, я бачила бідну дитину. Це — жах! Страшно!

Ми замовкли. Що було говорити? Людмила почала схлипувати. Я терпляче ждав біля вікна.

— Один порошок хініну, — встала Людмила, — і дитина не матиме цієї муки. Ти ж батько! Невже можна так робити? Тільки один порошок хініну, урвати хворобу…

— І цим ствердити божевілля?

Як і останнього разу, вона крикнула розпачливо:

— Ти божевільний батько!

— Я лишусь божевільним для тебе, але матиму здорову дитину.

Очі її палали вогнем ненависті. Якби хто сказав, що ці очі, може, недовго, але могли колись гріти мене, я б нізащо не повірив. Але ж така природа речей! Небо то обдаровує нас теплом, то блискавицями вдаряє в землю. Річка то несе нас на своїх спокійних хвилях, то вируючи заливає оселі. Очі в людини то променисті, то злі. Очі відбивають думки — а думки в Людмили були хижі.

— Один порошок хініну ти мусиш дати! —