Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

— Сьогодні?

— Так, сьогодні. Розумієте, в якому я тепер стані? Дочка хвора. Я мушу відповідати за гріх батьків.

— Дуже добре, що ви приїхали, — сказав він. — Ми боремось з гріхами батьків. І ми їх перемагаємо.

— Але все це страшне, — казав я. — Більше, ніж страшне. Нехай би я сам платився роками за те, що колись обдурив себе на хвилину. Але нещастя, яке впало на мене, страшніше. За собою я не знаю провини. Відповідаю за когось. І як відповідаю! Я втрачаю дочку. Ми не можемо її врятувати. Тоді ввечері, — я сів ближче до нього, — ви мені казали про смерть. Ви казали, що більшовики перемагають і смерть. Ви казали, що вам вона не страшна.

— Я так казав, — тихо промовив він.

І дивився допитливо на мене.

— Ви так сказали, і ті слова ваші я добре запам’ятав. Сьогодні вночі, коли я зрозумів, що боротись із смертю не можу, що я мушу віддати їй свою дочку… ви знаєте — я їхав сказати вам, що все-таки смерті не перемогти. Це — неминучість.

— Неминучість і приреченість бувають тоді, — відповів він мені, — коли життя минає марно, і коли смерть не закінчує корисного для суспільства кола. Коли ж людина зробила свою справу, коли вона одпрацювала свої роки на себе й на свій клас, а не на гнобителя, коли вона боролась за життя і помирає, закінчивши свою роботу, давши максимум того, що вона могла дати, — це не неминучість, а логічний кінець, ствердження теорії, що ніщо ніколи не пропадає.

— Але в неї все пропадає. Дівчина тільки починає жити, має нахил до музики, талановита дівчина. Вона хотіла і повинна була працювати на свій клас. І тепер помирати? Яка ж тут логіка? Як тут боротись?

— Я все розумію, — відповів мені секретар. — Дивно було б, коли б ви прийшли до мене й жартома розповіли, що з дочкою нещастя. Кожній людині притаманні вагання, у кожної є нерви. Я розумію ваш розпач. І мені — я дуже люблю дітей — важко! Але одного я не розумію. Щоб завершити коло життя дівчини, треба боротися за неї до кінця. Ви й згадуєте про боротьбу, але чому ви самі не хочете боротись? Навіщо вагатися, коли потрібна боротьба?

— Немае сил боротись. Contra vim mortis non est medicamentum[2], — як казали древні.

— Немає сил у мертвого. У живого сили, ще є.

— Які?

— Треба прищепити їй малярію.

Він знав і це. Знав, що лікарі запропонували мені зробити експеримент над дочкою: прищепити їй малярію, щоб вилікувати параліч.

— Звідки? — підвівся я з стільця. — Як ви могли це знати?

Що я міг сказати йому? Був убитий тим, що почув, але разом із тим мені було й радісно, що він знав про моє горе, думав про вихід, — тільки я завагався, а він сміливо дивився на малярію, як на порятунок. Він знав, що божевілля пробують лікувати малярією — для нього це був не експеримент, а крок.

— Ви повинні знати, — підійшов він до мене, — і я вже вам казав, що дуже турбуюсь про вас, цікавлюсь вашою роботою, цікавився і вашою дочкою Стеллою. Ви не ображайтесь… Перші спроби над білком не дали наслідків — ви вкинулись у розпач. Перемогли розпач — іде робота. Ви пішли далі Фішера й Абдергальдена. І білок матимете. Тепер дочка… І знову розпач. Та хіба ж можна так? Ви не ображайтесь, але так робити не годиться!

А хіба я міг ображатись? Я розумів, що він знає мою роботу, знав мов життя крок за кроком, але в цьому тепер не було нічого дивного. Я тільки не розумів, звідки в нього береться енергія для того, щоб цікавитись особистими справами інших. Про секретаря казали, що він в один час може бути в двох найвіддаленіших місцях країни. І я зрозумів це: коли він був в одному місці, то в другому керувала сила його думки. Це людина праці. Напевне, у нього не лишається жодної вільної години для того, щоб жити своїм життям, мати родину, мати, може, родинні радості, а може турботи. Хіба він може замкнутись у вузьке коло родини, живучи в ширшому плані?

Я уявив собі його життя, як напружену, колосальну роботу. Так я думав і раніше. Він — весь у роботі, про це свідчила його популярність серед трудящих. Його любили, його ім’я було на устах навіть дітей. До нього йшли за порадами, я сам зміг добитись до нього пізньої ночі. Про його велику роботу говорило й стомлене обличчя. Але я прийшов шукати поради — замість того, щоб рівнятись на нього.

— Мені було дуже важко, — тільки й знайшов я що сказати, — мені здавалось, що немає сил боротися. Я йшов це сказати. Але тепер… я піду з переконанням, що боротимусь до кінця. Так треба було вирішити й раніше. І мені прикро, що я потурбував вас пізньої ночі. Не дав можливості заснути, спочити. Я тепер бачу, як багато у вас справ. Не смійтесь і не обурюйтесь на батька, на мене, що прийшов до вас із своїм горем. Вам мене важко зрозуміти, бо ви живете більшим. У вас, — я стояв близько біля нього, — мені здається, немає особистого життя. І немає родини, немає дочки. Ви все віддаєте партії, все віддаєте громадським справам. Вибачте, що я вас потурбував.

Могутній і дужий, він стояв недалеко від мене і, здавалось, посміхався.

— Так, — відповів він, — я скільки можу віддаю сил партії. Але… чому ви думаєте, що в мене немає особистого життя?

— Вам ніколи його мати. Ви живете для інших.

Він засміявся. Але це був той сміх, крізь який іноді можна почути сльози.

— Ви помиляєтесь, — тихо сказав він. — І в мене є особисте життя. І в мене, і в кожного