Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Ми почали роботу. Я знав, що всі мої шукання того дня були засуджені на безрезультатність. Що міг я знайти після того, як нашу роботу перевірила авторитетна комісія вчених країни? Я ж нічого не змінював у методах дослідження. Готову формулу поразки я мав. З цієї формули поразки формулу перемоги ніяк вивести не міг. Але все ж я вирішив працювати того дня.

Останнім часом за великий стимул до роботи була для мене хвороба Стелли. Я зближав її з своїм винаходом. Стелла — жива, серце її ледве-ледве б’ється, але вона таки жива. І білок — хоч він не справжній, але нагадує справжній. І над ним я повинен був працювати.

Немов відчуваючи втрати, розуміючи, що вже другої дочки я не матиму, я тягнувся до роботи. Поповнював утрату.

Довго того дня я працював у лабораторії. Все було залите світлом. На столах блищали банки з рідинами. Там були дипептиди, трипептиди, там були октодекапептиди. І те, що я вважав за білок. Але тільки я називав це білком.

Ще одна ніч минула. Ніч упертих шукань. Я не виходив із лабораторії. Коли ж перед світом зробив останній аналіз, то побачив, що всі наші досягнення за цю ніч полягають у тому, що я ще раз переконався у своїй помилці. Ще раз, і ще раз ми знайшли, після аналізу штучного білка з наших лабораторій, домішку серед поліпептидів.

— Я так і знав, — стомлений, сів у крісло Гордій Семенович. — Безнадійна спроба.

Я подивився на нього. Він казав неприємну річ, але сам був немов задоволений. На його обличчі була розлита легенька посмішка. Недалеко стояла Ліда.

— Що ви знали? — запитав я його.

— Я знав, що з цих спроб нічого не буде. Це нескінченне повторення однієї формули. Немає білка! Немає білка! І ще раз немає білка! От до чого звелась наша робота. Ми доводимо нашу помилку, і тільки.

— Без відчаю! — сказав я. — Заспокойтесь, товариші! Ми на сьогодні кінчили роботу. Вам, Гордію Семеновичу, можна зараз не турбуватись про білок. Вдячний вам за сьогоднішню ніч. Не нарікайте. Є речі, яких ми поки що не можемо пояснити. Дякую! Ідіть, товариші!

— Я прийду додому і впаду на ліжко, — казав Гордій Семенович. — Я вже по дорозі спатиму. Мої очі нічого не бачать. Нам треба на наших дослідженнях поставити хрест.

— Поставити хрест?

— Так! Поставити хрест! І починати нові дослідження. Треба спробувати підійти до білка іншим шляхом. Адже ми повинні його взяти.

Роздратований, я крикнув тоді Гордію Семеновичу:

— Білок важче винайти, ніж створити казку про ефемер.

Вони пішли. Я погасив світло в кімнатах і лабораторіях. Крізь вікна я побачив — народжується світанок.

Вийшов у сад. Сів на лаві. Вгорі пливли хмари, їх контури нагадували мені знаки формул, написаних там на дошці в лабораторії. Внизу під хмарами біліло, немов хто підкреслив крейдою — зробив широку рису під формулою моєї поразки.

Я змерз. Перевтомився. Мене починало трусити. Якби хто дав мені папір, олівець і попросив написати своє прізвище, я б цього зробити не міг, — так тремтіло моє тіло.

Але це не була слабість, кволість, безпорадність. Це не було вагання. Ні, я йшов рівним шляхом. У цю ніч я оглянув усе минуле і те, що трапилось останнім часом.

Я пригадав дні, коли мені довелося боротись за те, щоб Стелла жила. Тоді я не вагався. Я хотів і повинен був мати дитину. Я не став би жити з Людмилою, якби вона відмовилась родити. Я їй просто про це сказав. І тоді я переміг. Народилась моя дочка Стелла.

Та й пізніше — це був рівний, певний шлях. Були хвилини, коли життя придушувало так, що ось-ось, здавалося, роздавить… Були хвилини розпачу, хвилини, коли немов усе загибало: дочка, білок, робота. Вночі я пішов до секретаря крайкому і казав йому, що смерті не перемогти, що кінця не уникнути, що кінець невблаганний і неминучий. Але я йшов не для того, щоб у цьому переконатись, це ствердити.

Ішов для того, щоб заперечити. Треба було заперечити смерть.

Вранці я вийшов від нього — мужній, міцний, бадьорий. Чи важливі вагання ночі, коли була сила далі боротись за життя дівчинки, коли була впевненість, що смерть ще можна перемогти? Я вийшов з таким переконанням, і це була перемога. Затримка сталася для того, щоб іти вперед рішучіше.

І мені мимоволі спало на думку одне порівняння.

Геніальний французький композитор Гектор Берліоз, творець «Фантастичної симфонії», «Сарданапала», «Реквієма», раз керував оркестром, який виконував його картину страшного суду. Музика наростала й наростала, звуки могутнішали, і коли почався грізний clangor tubarum[3], Берліоз раптово, немов без жодної причини, на кілька хвилин зупинив оркестр. Слухачі в залі чекали, минуло кілька нестерпних, важких хвилин у мовчанні, в той час, коли повинен був грати оркестр… І нарешті Берліоз підняв свою дирижерську паличку, музика полилась далі. А коли б Берліоз не зупинив оркестру — чим би кінчився концерт?

В житті кожної людини є хвилини зупинок, — особливо перед тим, як треба брати висоти, робити рішучі кроки. Ці хвилини не є вагання. В ці хвилини наростає сила, що допомагав брати висоти, робити рішучі кроки. Так з маленьких хмаринок наростає туча, а в ній народжується гроза.

І пізніше, коли стало питання — прищепити Стеллі малярію, чи ні — знову немов сталася затримка. Ні, це не затримка! Треба було зважити, і я зважив. Любов до дитини перемогла!

А як багато я боровся за білок!

Але все має свої межі. Кожен шлях має свій кінець. Коли я не можу винайти білка, я більше не робитиму спроб. Я буду корисний для суспільства, я ще багато зможу працювати, але тільки не над білком. Я його не можу знайти.

Торкнувся голови. Руки в мене були холодні, але тепла голови я теж не чув.