Пролог - Семен Дмитрович Скляренко
Уже пізніше, коли я почав орудувати мікроскопом, я поклав метелика під скельце. І тоді я побачив, що в нього немає органів їжі. Вони в нього тільки намічені. Метелик народжується, але він ніколи не їсть. Якесь справді ефемерне життя. Народжується, живе кілька годин і тільки для того, щоб полюбитись.
Вечори, коли метелик з’являється над річкою, — це вечори любові. Народження для любові. Таке життя цих метеликів-ефемер.
Мене зацікавила розмова, я уважно прислухався.
— Да, — сказав чорнявий. — Цікаво! І дуже красиво! Народитись, щоб полюбити липневого теплого вечора. Так тепло! Красиво!
Тоді я втрутився в їхню розмову. В кафе було тихо, музика не грала.
— Мене зацікавила ваша розмова, — сказав я, не підводячись з місця. — Дозвольте вам зробити кілька запитань, що випливають з неї. Я уважно слухав вашу розмову. Надзвичайно красиво. Та, наскільки я вас зрозумів, вона наводить на деякі міркування. От тільки що ви сказали, що все це дуже красиво?
— А хіба ні? — почув я відповідь. — Хіба це не красиво? У нас, у людей, мерзотою обплутали любов. У нас як любов, так і сварка, ревнощі, переслідування, неспокій або й хвороба. За куций момент любові доводиться розплачуватись роками. А часом і цілим життям. Тут же зовсім інше. Народився метелик тільки для того, щоб полюбитись. Немає нічого прикрого, лихого в цьому.
— Так, — сказав я. — Ефемерне життя вас приваблює. Ви знайшли в ньому багато гарного. Хоч я думаю, що є багато негарного і в житті ефемер. Є, напевне, ревнощі, зрада, незадоволення. Але одно безперечно: їхнє життя — любов.
— Що й треба було довести, — засміялися за столом. — Любов — і все життя.
— Але логічно буде, — продовжував я, — запитати вас: коли існування ефемер таке привабливе, то можна побажати такого існування і людині?
Вони пили чорне, гаряче, смачне кофе.
— А чому й ні? Народитися з прекрасних умовах, без мук, потім любитись, любитись, любитись…
— Вибачте, — перебив я. — Народитися — раз, любити — два… а потім?
— Що потім?
— Потім… — тихо сказав я. — Померти! Полюбити раз, і потім померти. При гарному освітленні, як казали ви, над срібним плесом річки, під фіолетовим небом, але неминуче померти. Полюбити тільки раз… І померти… Любов — життя — смерть.
— Вибачте, — заперечили за столом. — Хто вам сказав, що любити тільки раз?
— Життя каже, — відповів я. — Така вже логіка речей. Коли метелик народжується, як ви казали, тільки з наміченими органами для їжі, але без самих органів, то в нього вистачить сили лише на одно кохання. Вдруге він ніколи не полюбить. Ви уявили собі любов як щось ізольоване від життя й смерті. А її треба уявляти в безперервному ланцюгу: народження — любов — смерть. Тоді помилки не буде.
Заграла музика. За акордами Бетховена я згадував слова великого Гете:
Хай течуть, хай течуть сльози палкого кохання, Хай течуть, бо очам обсохлим здається порожнім і мертвим цей світ…
І під звуки музики відвідувачі кафе встали.
Повз мене пройшов чорнявий, а за ним… я був вражений… Ішов почервонілий, спантеличений Гордій Семенович.
— Ви? — щиро здивувався я. — Ви тут? Це ви розповідали казку про ефемер?
Він почував себе кепсько. Я бачив — уся кров прилила йому до обличчя, навіть вуха почервоніли.
— Ви, — кинув я йому в обличчя, — ви боїтеся смерті, боїтеся болю, і тому створили цю казку про ефемер. Їм, ефемерам, теж боляче, коли вони помирають.
— Це тільки казка, — винувато сказав він, але я бачив — він був дуже переляканий.
Губи його тремтіли — він поспішав вийти з кафе.
Вийшов з кафе.
— Куди ж тепер?
Яскраво стала передо мною моя остання зустріч із секретарем крайового комітету партії. Яскраво запам’ятались його слова про боротьбу зі смертю. Він же заперечував смерть, казав, що вона не безвихідь, не остаточна втрата сил у боротьбі за життя. А тільки нормальний, логічний його кінець. Він навіть сказав мені, що нічого боятися смерті.
Я мусів піти до нього. Не просити допомоги! Він, як і я, не міг врятувати Стелли. Але я повинен був сказати йому, що він помиляється, що смерті не перемогти, що вона таки існує і лишається найстрашнішим актом у житті людини.
Може бути, я, як і тоді, коли трапилась невдача з білком, хотів перекласти провину на інших. Але мені було дуже тяжко, я хотів, щоб і інші знали, що мене спіткало велике нещастя, проти якого ні я, ні хто інший не може боротись! Він — воля! Прагнення і вираз сотень тисяч. Його слово, навіть коли він скаже, що в моєму випадку треба тільки скоритись і закінчувати божевільну гру, буде для мене підтримкою. Навіщо вдувати кисень у легені, якщо легенів немає?
Була глупа, пізня ніч. Тільки вийшовши з кафе на вулицю, я зрозумів, що роблю нісенітницю. Хіба хто ходить у такий час до секретаря крайкому, щоб сказати йому про хвору дочку й неминучість кінця? Що міг він порадити мені? І де, нарешті, шукати його — самого секретаря — в такий пізній час?
— Він дома! — говорив я. — Вія повинен бути в цей час дома. Зайду по дорозі до крайкому, там довідаюсь, де він живе. Я мушу йому все сказати.
Так дійшов я до крайкому партії. Кілька вікон у горішніх поверхах були освітлені. Внизу молочні ліхтарі кидали світло на мокрий брук, вітер шпурляв з дерев в’ялі пелюстки квіток.
Я подзвонив. Вийшов вартовий.
