Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

І ще я пригадав у цю хвилину Стеллу. Як вона тепер страждає! Вона засуджена на смерть. Кожного дня їй гірше й гірше.

Цього я не міг знести.

— Коли вона має померти, нехай це прийде скоріше, — шепотів я.

Сидів, кутався у свій піджак і був немов у цілому світі забутий всіма, непотрібний нікому.

Небо все полотніло, і несподівано засяяло сонце. Я озирнувся навколо.

На ґанку мого будинка стояла Ліда. Вона шукала мене. Дивилась у сад. Побачила. Побігла назустріч.

— Ось ваше пальто, — казала вона весело. — Треба зігрітись. Де ви зникли? Мені довелось самій господарювати в хаті. На кого ви схожі? Позеленіли, посиніли. То ж треба було сидіти вночі в саду?!

Дивно. Я сидів у саду, а вона пішла до хати. Вона знає, що в мене в хаті нікого немає, і часто забігає туди прибрати, допомогти мені чи й так просто спочити.

Вона стояла весела передо мною. Ліда теж не спала цілу ніч, але на її обличчі я не бачив утоми. А може, сівши в моєму кабінеті за стіл, поклала голову на кулак та так і заснула. Так, як вони вміють спати там, де іншому це не спаде й на думку. Вони вміють працювати, але вміють і спочивати. Є багато мертвих, на наш погляд, речей, які можуть їх гріти. Парадоксально, але їх гріє сніг узимку, вони червоніють і наливаються здоров’ям від морозу. І самої думки про те, що після ночі приходить день і буде сонце, для них досить, щоб зігрітись.

Та й сам я?! Сонце піднімалось, кволе тіло моє оживало, в жилах швидше потекла кров, на плечах було пальто, яке принесла Ліда, — сонце й ранок живили. Я відчував кволість, але був тільки стомлений, не знеможений.

Поглянув навколо, немов бачив сад, лабораторію, корпуси в перший раз. На вежі весело кашляв Вікентій Талісман, замітав доріжки в саду сторож Касіян, квіти розпускали свої пелюстки, що змерзли від нічної роси.

— Що ви хотіли сказати? — помітив я неспокій у Ліди.

— Я хотіла дати вам пальто. Ви змерзли.

— І тільки?

— Ні! Я хотіла ще сказати… Я хотіла…

Вона не могла від хвилювання говорити. Дівчина чекала мене, мала сказати щось важливе, але бракувало сили.

— Ні! Сили в мене є досить, — немов угадала вона мої думки. — У мене є досить сили. І я вам скажу.

— Слухаю, Лідо!

Вона сіла поруч на лаві.

— Я довго думала над помилкою, — почала Ліда. — Я намагалась зрозуміти й обґрунтувати науково причини нашої помилки. Ми ж повинні були або знайти білок, або пояснити, чому він не може бути створений.

— І що?

— Помилки я не знайшла.

Я подивився на неї. Як може вона таке говорити? Хіба вона не була на зборах комісії, коли робили аналіз? Хіба вона не чула компетентної думки голови комісії — поважного академіка? Хіба вона не в курсі справи? Вона все знає! Як можна говорити таке?

— Помилки в білку немає, — уперто сказала вона ще раз. — Де помилка?

Я збирався прочитати їй цілу лекцію, але вона мене попередила.

— Я знаю! Знаю! Домішка! Мільйони причин, щоб її пояснити. Але що таке домішка?

— Методика, — відповів я, — якою ми користуємось, не дозволяє нам охопити білка в цілому. Під час розпаду білка велика частина молекули зникав з кола наших спостережень, і ми розгадати її не можемо. Ми ще не можемо одержати білкові тіла, як інші хемічні тіла, в абсолютно чистому вигляді.

— Ха-ха-ха, — засміялась дівчина. — А може, інакше? Ми одержуємо білки в чистому вигляді, але коли починаємо їх досліджувати, то через недосконалість нашого приладдя створюємо домішки. Білки, які ми вивчаємо, — вже не ті, які ми виготовили.

Я підвівся. Ця молода дівчина — моя помічниця — говорила дивні речі. Більше, ніж дивні.

— А може, — ступила вона тоді до мене ближче, — може, якраз ця домішка й повинна бути в білку? Адже ми добуваємо білок по формулі, яка й не згадує про домішку. А може…

Бона навіть озирнулась навколо, немов нас хто міг підслухати.

— … може, не всі так зацікавлені в білку, як ви, як я? Домішки тоді легко створити.

Виразно й чітко встали передо мною наші останні роботи. Ми, правда, застигли на одному місці, б’ємося над тим, чого пояснювати не треба. Маємо в своїх руках справжній білок і намагаємось тільки обґрунтувати помилку, яку вигадали чи утворюємо самі. Ми ж пішли новим шляхом, відмінним від тих шляхів, якими раніше йшли вчені. Ми застосували нові методи в роботі. Використовуючи досвід інших, розгорнувши цілу серію спроб, ми здобули білок. Але коли спробували аналізувати білок, — виявилась домішка. Та, звичайно, ця домішка утворюється через те, що ми не знаємо точної методики дослідження. Це тільки адсорбція — незвичайна здатність білка захоплювати різні речовини, навіть кристалічні. Nihil ex nihilo, nihil in nihilum. З нічого нічого не походить; все, що існує, не може перетворитись у ніщо. Хіба домішка може виникнути з нічого? А потім — не всі ж зацікавлені у винаході білка, може, є хтось в інституті, що…

— Лідо, — сказав швидко я. — Кажіть, дорога! Кажіть, що ж робити? Я все розумію. Я все, чисто все розумію. Кажіть, дорога! Кажіть, люба!

Я шукав гарних, теплих, приязних слів для цієї прекрасної дівчини — моєї помічниці.

— Ходімо до хати, — запропонував я. — Мені треба випити склянку чаю. І я хочу почути, що ж практично пропонуєте ви. Ваш початок мені подобається. Але мене не менше цікавить і кінець.

Я сидів за столом. Ліда готувала чай, я пив гарячий чай з запалом, охоче. Їв, бо почув голод.

Уперше за кілька днів.

— Ми вже маємо