Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

шалений, упертий опір, – а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав – до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» – і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий.

– Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? – запитав я.

– Авжеж, так. Я завжди перемагати, – відповів Ітело.

– Це не дивує мене анітрохи.

Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний – грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав:

– Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому.

Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссінського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перці ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю – аз такими м’язами він зробив би це легко, – я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально – і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі.

Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався – я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, – але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» – я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття