Небо сингулярності - Чарлз Строс

Люк до пасажирського салону зачинився. Знизу долинав гуркіт: у вантажний відсік автоматично пакували палети. Моронічі постукав у передні двері, йому відчинили, і він зайшов усередину. А за мить з’явився знов.

— Стартуємо за дві хвилини, — оголосив він. — Тримайтесь!

Ці дві хвилини повзли, немов черепаха. Гупання й грюкання свідчили про завершення заправки та від’єднання паливних і силових кабелів. Потім шатл накренився, смикнувся, щось гучно зашипіло й затихло, коли в кормі щось відділилося від герметичного шлюзу.

— Ви тут усі жовторотики, — продовжував настановляти космофлотців Моронічі. — Це не дивно. Ми сильно оновили екіпаж. Розпочався новий призовний цикл. От я, — він тицьнув м’ясистим великим пальцем собі в груди, — от я не призовник. Я живу на кораблі, куди ми летимо. І я хочу на ньому прожити досить довго, щоб устигнути отоваритись на свою пенсію. А значить, я не дозволю ні вам, ні будь-кому іншому якось поставити це під загрозу, наражати на неї мене або мій дім. Перше правило космічних подорожей, — тут вони всі п’яно накренилися вбік, і внизу щось голосно загуркотіло, відволікаючи їхню увагу, — полягає в тому, що всі помилки фатальні. Космос нам не друг. Він убиває. Другого шансу у вас ніколи не буде.

Наче на підтвердження останніх слів у шлунка Рейчел раптом вивалилося дно. На якусь мить їй здалося, нібито її намагається роздерти велетенський, невидимий, гумовий затискач. І ось вона вже пливла у невагомості. Всі новобранці виглядали настільки ж здивованими, наскільки гауптбоцман Моронічі — самовдоволеним.

— Основний двигун має ввімкнутися за п’ять хвилин, — повідомив він. У заповненій кабіні чулося якесь торохтіння, якесь клацання, човник здригався, його заносило кудись уліво. Маневрові рушії старанно виводили апарат із доку. — Як я уже казав раніше, помилки тут убивають. А я не збираюся дозволити вам убити мене. Тому на борту «Владаря Ванека» ви, обблюванці, будете робити саме так, як скажу я, або інші боцмани, або офіцери. І будете робить із посмішкою на своєму засраному обличчі, або я вам заткну його в сраку так глибоко, що ви собі зможете гланди вигризти зубами. Зрозуміло?

Він і далі ігнорував Рейчел, непрямо цим виказуючи, що для нього вона птиця надто високого польоту.

Матроси кивали головами. Один із них позеленів, судомно ковтнув, і Моронічі швидко вихопив із сусіднього крісла пакет і підставив його під обличчя хлопцю. Рейчел зрозуміла, що він узагалі робив: здебільшого, намагався відволікати новобранців од відчуття вільного падіння.

Рейчел заплющила очі, глибоко зітхнула й одразу ж про це пошкодувала: у човнику тхнуло старим потом із легким нудотним присмаком ацетону. Вона давно уже ні про що не молилася, але зараз благала, як тільки могла, щоб цей політ у бляшаній банці швидше закінчився. На такій розвалюсі, тарадайці з історичного фільму, вона не літала вже багато десятків років. Але кінця-краю перельоту не було. Нарешті щось брязнуло, і шатлом пройшов дрож од легкого поштовху, коли спрацювали захвати стикувального вузла на «Владарі Ванеку». Їх зі скрипом підтягнули і перевернули. Із шипінням став вирівнюватися тиск.

— Ем-м… полковнику?

Рейчел розплющила очі. Перед нею стояв гауптбоцман Моронічі. Зеленкуватий на обличчі, він наче не знав, як поводитися з жінкою на борту.

— Усе гаразд, гауптбоцмане. Я й раніше літала на військових кораб­лях. — Рейчел підвелася. — Це мене всі чекають?

— Так, мадам. — Він дивився в стінку перед собою, ніби ще ніколи раніше в житті не був такий спантеличений.

— Чудово. — Вона розстебнула паски безпеки, підвелася, відчуваючи нерівномірну силу тяжіння, породжену обертанням зорельота навколо власної осі, і поправила берет. — Ведіть.

Рейчел ступила в шлюз під зачудовані погляди зусібіч. На неї вже чекав старший офіцер — фреґатенкапітан, якщо вона правильно розібрала знаки розрізнення. На його обличчі завмерла крижана маска, що приховувала неминучий подив.

— Полковник Мансур, інспектор із роззброєння, ООН, — представилася вона. — А ви, фреґатенкапітан е-е?..

— Муромець, — спантеличений, кліпнув у відповідь. — Ваші документи? За словами лейтенанта Менвіка, ви аташе при штабі адмірала. Але вони нас навіть не попередили…

— Усе гаразд. — Вона махнула рукою в бік головного коридору, що вів у центральний відсік. — Вони ще не в курсі. Хіба що ерцгерцог Міхаель їх особисто попередив. Просто відведіть мене до адмірала, і все буде нормально.

За нею тихенько котився її багаж на мільйоні різнобарвних кулько­підшипників.

Адміралові знову випав кепський ранок: йому вкотре завдавала прикрощів несправжня вагітність.

— Мені зле, — тихо пробурмотів він. — Мені треба… треба вставати?

— Було би непогано, — його денщик Робард лагідно підтримав адмірала за плечі і допоміг йому сісти на ліжку. — Відправлення за чотири години. Нарада зі штабом попередньо запланована ще за дві години по тому. А десь перед цим іще буде потрібно зустрітися з комодором Бауером. Прийшло нагальне комюніке від Його королівської високості, на конверті позначка «дуже терміново».

— Ну, то неси… давай його сюди… — прокректав адмірал. — Клятий ранковий недуг…

У цей час в сусідній кімнаті тихо дзеленькнув оповісник.

— Піду візьму слухавку, пане, — промовив Робард і пізніше додав: — До вас відвідувач. Не по запису. А… е-е… хто? Що?.. А… зрозуміло. Гаразд. Будемо готові за якусь хвилину.

Робард прокашлявся, вернувшись у спальню:

— Ви готові, адмірале? А, так. Кгхм. У вас