Небо сингулярності - Чарлз Строс

— Не розумію, пане, — напружено відповів Василій. — Про що йдеться?

Громадянин гнівно насупився; навіть із відстані сорока тисяч кілометрів його зображення на екрані змусило Василія відсахнутись.

— У твоєму рапорті зазначено, — із притиском промовив він, — що об’єкт покинув своє помешкання, після чого контакт із ним було втрачено на кілька хвилин. В подальшому його виявлено за вечерею у громадському закладі в товаристві акторки. В апартаментах котрої він провів кілька годин, перш ніж повернутися на базу. І ти не встановив її особу?

— Мені здалося… — по кінчики вух зашарівся Василій

— Чи займався об’єкт чим-небудь таким раніше? Наприклад, у Новій Празі? По-моєму, не займався. Згідно з матеріалами його справи, від самого прибуття в Нову Республіку він вів життя монаха. Жодного, жодного разу за майже два місяці перебування в готелі «Славетна Корона» він не виявив інтересу до дівчат, які там працюють. А тут — одразу з корабля на бал? Щойно приступивши до виконання своїх обов’язків, що він одразу робить?

— Я про це не подумав.

— Якраз це мені відомо. — Громадянин Куратор замовк на мить, але вираз його обличчя був красномовний. Василій аж зморщився. — Більше я за тебе не думатиму. Може, ти хоч поділишся планом подальших дій?

— Е-е… — Василій кліпнув. — Встановити анкетні дані? Якщо там чисто, поставити кілька запитань? У майбутньому уважніше стежити за об’єктом?..

— Дуже добре, — хижо вишкірився Громадянин. — А чому тебе навчило це фіаско?

— Аналізувати поведінку об’єкта і реагувати на всі зміни в ній, — заціпеніло проказав Василій. — Особливо, що стосується не властивих йому занять.

Це була головна ідея. Усім новобранцям вбивають її в голову протягом усього періоду навчання. Як він міг забути? Василій картався за те, що не помітив таких очевидних речей.

— Правильно. — Громадянин відкинувся на спинку крісла, подалі від камери телефона. — Це базові навички, Мюллере. Але вчитися найлегше на власних помилках. Будь ласка, переконайся, що ця тобі добре западе в пам’ять, ага? Мені байдуже, якщо для цього доведеться злітати з об’єктом на Світ Рохарда й назад. Очі завжди мусять бути розплющені широко, кожен його порух ти маєш бачити. І не забувай про все інше, чому тебе вчили. Остання порада — мій дарунок: ти забув іще один важливий момент, і буде краще, якщо сам пригадаєш, про що йдеться, перш ніж мені знову доведеться тобі про це нагадувати!

— Так точно.

— До побачення.

Канал відеозв’язку розсипався на чорні кубики, а потім сигнал і зовсім зник. Василій виліз зі своєї кабінки, намагаючись зрозуміти, що Громадянин мав на увазі в своєму завершальному застереженні. Чим швидше він розбереться, раз і назавжди довівши або спростувавши, що Спрінґфілд — шпигун, тим краще. Життя на борту корабля виявилося не для нього. Може, завтрашній день варто розпочати з розмови із начальником техслужби, в якій він працював? Хтозна, чи це й не мав на увазі Громадянин? А хвойда тим часом зачекає. (Думка про неї здавалася Мюллеру вкрай бентежною.)

Та варто йому було виткнути носа в коридор, як його мало не затоптав загін новобранців, які біжучи штовхали поперед себе візочок із важким устаткуванням. З другої спроби він обачно подивився в обидва боки і тільки потім вийшов: обійшлося цього разу без перешкод. Мюллер пробирався захаращеним коридором, пофарбованим у голубий колір, що плавно огинав периметр внутрішнього корпусу. В дрейфі «Владар Ванек» покладався на власний генератор викривленого простору і мав легку подобу гравітації на борту. Василій пошукав радіальну галерею і ліфт униз, у машинне відділення, розташоване в осерді зорельота, в останній третині його корпусу.

І повсюди сновигали люди: у коридорах, у відсіках, що люками виходили на коридор, у каютах обабіч галерей. По дорозі він зауважував зизі погляди в свій бік, але його ніхто не зупиняв. Більшість людей цуралася зайвої уваги співробітників управління Куратора. Машинне відділення довелося попошукати, але за якийсь час Василій усе ж таки добрався до тьмяно освітленого широкого відсіку, переповненого дивними машинами та спритним народом. На порозі він із подивом відчув, що йому зробилися ватяні ноги. Спрінґфілда він ніде не бачив, але дивним це не назвеш. Машинне відділення флагманського корабля настільки велике, що здатне приховати сотні грішків.

— Це машинне відділення головного рушія? — запитав він у техніка, який мчав повз нього.

— А по-вашому, ні? Може, це схоже на ніс? — на бігу відповів чоловік.

Василій роздратовано знизав плечима і ступив один крок уперед, потім ще один і ще один…

— Що вам тут потрібно? — хтось ухопив його за лікоть. — Агов, стережіться!

Мюллер безпорадно заметеляв руками в повітрі, але покинув, коли зрозумів, що відбувається. Він наближався до стелі, підлога зникла десь далеко внизу під ногами, і він летів до протилежної стіни…

— Пробі! — заволав він.

— Тримайтеся, — рука на його лікті перебралася вище, на плече і дужо смикнула. Поруч опинилася велика стійка з приладами, закріплена на підлозі, Василій ухопився і міцно притиснувся до неї.

— Дякую. Це машинне відділення? Мені потрібен головний інженер ходових систем, — промовив він, щосили намагаючись заспокоїти шалене биття серця, що зараз пурхало, немов метелик крильцями.

— Це я. — Василій прикипів поглядом до свого рятівника. — Ну,