Небо сингулярності - Чарлз Строс

хіба що за три місяці; правда, інженер виявився язикатим і примудрився звернути на себе увагу одного з цих професійних параноїків із Василіска. Ті не придумали нічого кращого, ніж закріпити за ним співробітника охранки. З ним буде лейтенант Зауер, що має наказ стерегти його довгого носа.

— І що розказує Зауер?

— Наш жандармчик — ще той жовторотик, — рохнув фреґатенкапітан Муромець. — Як матрос-новобранець. Клопотів не завдасть.

Капітан зітхнув.

— Дивіться мені, щоб так і було.

— Так точно. Щось іще?

Мирський вказав на крісло:

— Сідайте-сідайте. Помітили що-небудь незвичне за останній час?

Муромець скоса глянув на двері:

— Командире, чутки свистять мов кулі. Я роблю все що можу, придушую їх, але ж ви розумієте, поки не буде оголошено офіційно…

— Не буде. Ще мінімум шістнадцять годин.

— Пробачте мені за нахабство, а потім-то що?

— Потім… — Капітан затнувся. — Мені повідомили, що одержу розпорядження, своєю чергою, спущу його вам і решті офіцерів. І тоді все стане на свої місця. А поки, гадаю, найкраще всіх побільше навантажити роботою. Щоб не вистачало часу хвилюватися і розпускати чутки. Так, і не забудьте вилизати адміральську каюту. Щоб ми були готові прийняти на борт весь штат.

— А! — кивнув Муромець. — Слухаюсь! Операційно, гмм… Посилити заходи безпеки, запланувати кілька інспекцій, стан підвищеної готовності по всіх бойових постах? Ви це мали на увазі? Трохи шпіцрутенів, щоб підтримувати бойовий дух? Навчання на симуляторі для тактичних команд?

Капітан Мирський кивнув.

— Усіма можливими засобами. Але найперше займіться апартаментами для адмірала. Щоб завтра були готові для планового огляду. У мене все.

— Слухаюсь!

— Вільно!

Муромець пішов геть, знову покинувши Мирського сам на сам зі своїми похмурими думками. Тільки він один міг зараз розмірковувати про накази, суть яких нікому не можна розголошувати ще шістнадцять годин.

Сам на сам із переконливими, бездушними знаннями про те, що війна неминуча.

Людина адмірала

Лінійний крейсер Його імператорської величності «Владар Ванек» перебував за шістдесят кілометрів від орбітального ліфта в Кламовці. Вздовж бортів червоним і голубим світилися ходові вогні; двоголовий орел флагманського прапора блимав зеленим абрисом одразу над головною пусковою установкою. Дві години тому сигнал горна сповістив про появу Курца на борту; незабаром — старт.

Рейчел Мансур докладала всіх можливих зусиль, щоб не піддатися зрадливій спонуці і не розпливтися в задоволенім вишкірі. Реакція мурмил зі служби безпеки при вході на базу вартувала трьох попередніх місяців усамітнення та параної. Її вже практично були спакували, перш ніж вона подзвонила в посольство, розмова з яким нагнала на затурканого корветенкапітана стільки страху, що він побуряковів і почав затинатися. Коли він уже майже наважився запитати її про мету візиту, вона зі смаком заткнула йому рот вірчими грамотами; вкупі з її багажем він провів Рейчел на шатл до лінійного крейсера, дорогою здригаючись та постійно озираючись через плече. (Очевидно, технологія виготовлення самохідних валіз також була однією із заборонених у Новій Республіці.)

Уранішній душ змив із водою місяць тому вигадану для прикриття особистість Людмили Їндржишек, замість якої ванну кімнату покинула вже Рейчел Мансур, спеціальна агентка Постійного комітету ООН із багатостороннього міжзоряного роззброєння. Людмила Їндржишек багато гиготіла, носила модні сукні й корилася мудрим чоловічим головам; спец­агентка Мансур розпочала свою професійну кар’єру зі знешкодження вибухових пристроїв (ядерних мін або ж дизасемблерів, установлених терористами), одержала підвищення і здобула повноваження завдавати масштабних ударів по непокірливих порушниках угод, вбиралась у чорний однострій воєнізованого підрозділу, спеціально скроєний таким чином, щоби справляти нищівне враження на селюків-мілітаристів із провінційних віддалених світів. Рейчел помітила, що їй цікаво спостерігати, як її одяг впливає на людей навколо, особливо коли наголошувати на умовній відповідності приналежного їй рангу, а не фактичній належності до збройних сил. Поки що ж вона просто дивилася, як гауптбоцман Моронічі пильнує інших пасажирів своїми поросячими оченятами.

Нарешті шлюз відчинився.

— Стру-у-унко! — гаркнув гауптбоцман, і матроси у відсіку завмерли за його командою. В люк пройшов офіцер і випростався: Моронічі віддав йому честь, старший відповів, анітрохи не зважаючи на Рейчел.

— Чудово! Боцмане Моронічі, відведіть цих дітлахів на борт. Мене можете не чекати. В мене є справи, тому я затримаюся аж до наступного рейсу.

Він зиркнув на Рейчел.

— Ви? А що ви тут робите?

Рейчел тицьнула йому під носа перепустку:

— Дипкорпус. Аташе при штабі адмірала. Маю спеціальний наказ ерцгерцога Міхаеля, лейтенанте.

Лейтенант роззявив рота.

— Але ж ви…

— …полковник багатонаціональних Збройних сил при Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Яке слово в сполученні «спеціальний наказ» вам пояснити? Так і ловитимете ґав чи все ж таки запросите мене на борт?

— Кгхм… Е-е… так.

Лейтенант знову зник у кабіні й повернувся за якусь хвилину:

— Е-е… полковнику Мансур. Ласкаво прошу на борт.

Рейчел кивнула і пройшла повз нього. Ретельно зважуючи кожен порух м’яза на обличчі, вибрала собі місце одразу біля люка — на офіцерській території. І стала слухати.

Гауптбоцман навчав поповнення.

— Вільно, хлопці, — гаркнув він. — Знайдіть собі крісло. Передній ряд, обличчям назад, ось так! Пристібайтеся! В усіх шести точках, правильно. Перевірте, чи в кріслі навпроти є паперовий пакетик. Вітаємо на борту нашої «Ригети». Цей човник надто маленький для емуляторів гравітації, і прискорюється він не швидше від паралітика на інвалідному візку, тому якщо вас знудить під час вільного падіння, блюйте тільки в пакетики. А той, хто мені обригає меблі чи фурнітуру, буде їх чистити до кінця тижня. Я зрозуміло висловлююся?

Усі кивнули. Рейчел відчувала обережний оптимізм. Схоже, всі