Небо сингулярності - Чарлз Строс

— Так, — вона не зводила з нього погляду. — По суті, все.

— Ну, це… — він глянув на неї зизо, проникливо. — Мені здавалося, буде трохи більше.

— Можливо. — Вона склала руки на колінах. — Лише на добровільних засадах.

— Навіть так? — Мартін пробував перетравити інформацію. — І що я маю виконати ще?

— Нічого, — вона закинула голову набік, перехоплюючи його косий погляд, відповідаючи не меншою пронизливістю. — Ми покінчили зі справами. Ти ще пам’ятаєш, про що ми говорили в ресторані?

— Про?.. — він кивнув. І відвернувся.

— Щось негаразд?

— Та нічого, — зітхнув він.

— Дурниці які. — Вона підвелася. — Іди сюди. Давай поговоримо.

Рейчел узяла його за руку і потягнула за собою.

— Що? — він похитав головою. — Я просто…

— Давай. — Вона потягнула сильніше. — У вітальню. Гайда.

— Ну, добре.

Мартін підвівся. Вони були десь однакові на зріст, але він, здається, уникав її погляду. Насправді, геть незатишного.

— Що не так? — повторила вона.

Він хіхікнув. Але це був невеселий сміх.

— Ти перша притомна людина, яку я зустрів за останні чотири місяці, — тихо промовив він. — Я звик говорити.

Вона прикипіла до нього поглядом.

— Так не обов’язково припиняти.

— Я… — він знову замовк. «Навіщо він це робить?» — не відпускала її думка.

— Кажи давай.

— Я, — затнувся він, і Рейчел уже розхвилювалася, що далі діла не буде. Але тут він випалив усе разом:

— Я не хочу зупинятися. Це місце на мене постійно тисне і заганяє в свій крихітний світ. Немовби ходиш постійно в шоломі із забралом! Усі навколо хочуть від мене тільки одного — виконувати роботу!

Рейчел притулилася до нього:

— Закрий рота, — тихо проказала вона. Він заткнувся. — Так краще.

Їй було дуже приємно схилятися на нього. Вона пригорнула Мартіна, і за якусь мить він їй відповів тим самим.

— Забудь про роботу. Так, ти мене правильно почув. Забудь про Нову Республіку. Зможеш? На пару годин?

— Я… — в нього тремтів голос. — Я спробую.

— Добре, — якось знавісніло відповіла вона. Їй це і справді подобалося: нарешті поруч є хтось, у кому можна не сумніватися. Хтось із такими самими клаустрофобними страхами людини, відрізаної від справжньої культури, як і вона. Мартін міцно її тримав, і вона відчувала, як він гладить її по спині вгору і вниз, вивчаючи її вузький стан.

— Вітальня. Гайда, вона в кімнаті поруч.

Мартін уважно на неї поглянув.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — запитав він. І в цьому полягав його шарм.

— А чого сумніватися? — запитала Рейчел і міцно його поцілувала, торкаючись язиком його губ. Їй кортіло ривком зняти з себе весь одяг. Він же лагідно притягнув її до себе і дозволив їй потертися об шию підборіддям. Рейчел відчула його щетину.

— Як же давно це було, — прошепотіла вона.

— Навзаєм. — Він ледве підійняв її. — Знудилася трохи на самоті?

— Навіть не уявляєш наскільки, — реготнула вона. — Я тут уже цілу вічність. Настільки довго, що вже почуваюся не в своїй тарілці, коли розмовляю з незнайомими чоловіками, і хочу займатися чимсь іще, крім вигодовування нащадків. Тутешній спосіб мислення помалу запускає в мене свої пазурі.

— Що? Такому поважному й дужому агенту не вдається захиститись від усього цього? — Мартін лагідно піддражнив її.

— Ти правий, чорт забирай, — пробурмотіла вона йому в плече, відчуваючи, як його рука невпевнено прокрадається нижче талії.

— Пробач. Просто пів року грати чужу роль на самоті в цьому відстійнику… я б з’їхав з глузду, — замислено промовив він.

— Більше ніж пів року, — вона подивилася кудись наче повз Мартіна. «В нього красиві вушка», — непевно подумалося Рейчел, коли вона схилилася ближче до нього.

— Ходімо знайдем’ ту пляшку вина, — чемно запропонував він. — По-моєму, ти трошки розігналася.

— Вибач, — на автоматі відповіла вона. — Вибач. — І трошки напружено додала: — Ні, нехай руки там залишаються. Пішли.

Якось удвох вони дотюпали до вітальні (пухких фотелів та серванта з керамічним посудом) — не відпускаючи одне одного.

— Я тебе спершу повважав провокатором, — розповідав він. — А виявилося, що ти перша жива людина, з якою я тут познайомився.

Речення зависло в повітрі.

— Якби мені просто хотілось контакту, — відказала вона, — то тут у порту повно морячків. — Жінка знову на нього схилилася. — Не це мені свербіло.

— Ти впевнена, що не помилилася з роботою? Якщо ти така…

— «Вразлива» ти хотів сказати?

— Можливо. Не впевнений.

Вона підвела його до дивана.

— Мені хотілося товариства. А не перепиху, — вона немовбито виправдовувалася перед самою собою.

— Нам обом, — він ненав’язливо розвернув її до себе, щоб бачити її очі. — То що це, по-твоєму, має бути?

— Годі вже говорити.

Рейчел подалася вперед, заплющивши очі. Знайшла губами його вуста. Далі події вийшли