Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— У нього все добре, Ваше Високопреподобство, — я подивилась йому прямо у вічі, сподіваючись, що цей погляд не видасть бездушного холоду мого серця. — Він дуже пишається тим, що ви вшанували його, запросивши мене до Двору.

Гірка посмішка з’явилася на нестаріючому обличчі Імператора.

— Це було не вшануванням його заслуг, дівчинко. Твій батько скоїв великий злочин — він поширював єресь.

У мене за спиною прокотилася хвиля сміху. Заява Імператора застала мене зненацька. Я сподівалася, що справжня причина мого візиту залишиться таємницею, принаймні, саме на це розраховувала Мати-Засновниця.

Але вона помилялася.

— Я... — я намагалася знайти слова, які б сказала Сайдонія на моєму місці. Але нічого не спадало на думку. Зрештою мені це вдалося:

— Сподіваюсь, я не повторю помилок свого батька і не завдам подібної образи Вашому Високопреподобству.

— Це ми ще побачимо. Твоє життя буде запорукою того, що в майбутньому таке не повториться, — сказав Імператор, відпустивши мене.

Отже, мене викликали сюди не для страти, з полегшенням подумала я. Імператор оглянув мою свиту.

— Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, хто з них твоя улюблена Служниця?

Я кліпнула очима. Улюблена Служниця? Я ніколи не сприймала їх, як індивідуумів. Для мене вони були лише покірними суб’єктами, що здатні виконували накази, але неспроможні на самостійні дії та вчинки.

— Ну ж бо, — посварив мені Імператор, скрививши вуста у глузливій посмішці. Він схопив мене за руку і підняв з колін. — У кожного є улюблене звірятко. Позаду мене стоять три моїх улюбленці: Хезерд, Енгвіш і Енміті.

Я вперше поглянула за спину Імператору і звернула увагу на двох чоловіків і жінку, які стояли, наче вартові за його троном. Усі вони дивилися на мене, не відводячи очей, як безстрашні хижаки: під їхньою шкірою грали м’язи, і в кожному поруху тіла відчувалася сила.

Я покрилася брижами від шоку і потрясіння.

Ці троє були Діаболіками.

Імператор хотів налякати мене одним їхнім виглядом і це йому вдалося, але з причин, про які він навіть не здогадувався. Мене охопила страшна параноя: що, як причина їхніх допитливих поглядів криється в тому, що Діаболіки здогадалися, чим я є насправді, так само, як я з першого погляду зрозуміла, що вони таке. У них відчувалося щось тваринне: Діаболіки нагадували зграю левів, яка готова будь-якої миті зірватися з місця, і мені здалося, що вони побачили в мені ту саму сутність. Один із чоловіків був смаглявий і кароокий, інший — чорнявий із світло-блакитними очима. Жінка нагадувала мене в моєму первинному вигляді: бліда і світлоока. Вочевидь, ми були створені одним і тим самим селекціонером.

Серце шалено калатало в грудях, і я знову поглянула на Імператора. Невже вони з першого погляду здогадалися, що я таке?

— Я прикипів душею до кожного з них, — промовив Імператор, зазираючи мені у вічі. — Я не зміг змусити себе позбутися власних Діаболіків, до того ж як Імператор я можу дозволити собі зробити виняток. Врешті-решт, моє життя набагато цінніше за життя звичайної людини.

— Безперечно, Ваше Високопреподобство.

— Тож, хто зі Служниць твоя улюблениця?

Він не міг знати, що я таке. Не міг. Інакше його Діаболіки вже б убили мене. Я б учинила так само, якби якийсь Діаболік наблизився до Донії. Я вказала пальцем на першу-ліпшу Служницю.

— Чудово, — сказав Імператор. Він поманив її пальцем, і Служниця покірно вийшла вперед. Слуги не могли не підкоритися наказам. — Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, як звати цю Служницю?

На мить я заклякла, намагаючись пригадати її ім’я. На щастя, мені це вдалося.

— Лезер, — відповіла я. — Її звати Лезер дан Імпірінс.

— Значить Лезер. У мене з’явилася чудова ідея. Передай Лезер ось це лезо, — сказав він і простягнув мені кинджал.

Спантеличена його діями, я прийняла кинджал з його рук і простягнула Служниці. У залі запала тиша, повітря наелектризувалося від недоброго передчуття.

Імператор поклав руку мені на плече і прошепотів на вухо:

— Накажи їй здерти із себе шкіру. Нехай почне з рук.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що це за вимога. Він міг сам наказати Лезер зробити це.

Імператор поглянув мені у вічі і на його оманливо молодому обличчі розповзалася безжалісна посмішка.

— Ну ж бо.

Отже, він бажав, щоб саме я була відповідальною за те, що станеться опісля. Гаразд.

— Лезер, зріж шкіру зі своїх рук! — наказала я.

Лезер підкорилася. Вона почала звиватися в агонії.

Потім Імператор сказав мені віддати наказ, щоб вона перейшла до білування ніг, і я виконала його настанови. Шкіра Служниці відпадала кривавими шматками, її обличчя заливали сльози, та вона продовжувала зрізати шматок за шматком.

Увесь цей час Імператор не зводив із мене очей.

Я схаменулася, раптом усвідомивши, що маю якось відреагувати на цю картину. Зважаючи на те, чим я була, подібні звірства не викликали в мене жодних емоцій, але це, безперечно, мало підняти бурю емоцій у Сайдонії.