Діаболік - С. Дж. Кінкейд

екзокостюму, але знову ж таки, я повинна була зображати із себе слабку дівчину, якою зроду не була. Тому я попросила Служниць потримати для мене сукню, граючи роль ідеальної спадкоємиці родини Імпірінс, і дозволила закріпити на собі церемоніальні шати. Холодний метал огорнув шкіру.

Тільки-но мудровані шати були вдягнені, я наказала Служниці подати пульти для палей у моєму волоссі. Одним натиском я перетворила свої пасма у складно заплетені коси і почекала, поки інша Служниця прикрасить їх нитками із самоцвітами.

Я оглянула результат приготувань. І не впізнала власного відображення у дзеркалі: на мене дивилася висока і струнка особа у сяючій церемоніальній сукні, її темно-коричневе волосся було укладене в дивну зачіску й уквітчане коштовним камінням, її шкіра — чиста бронза з медовим відтінком у тих місцях, де Сутера ну Імпірінс зробила додаткову пігментацію.

Від Немезіди дан Імпірінс лишився хіба що ніс.

Я торкнулася його, щоб нагадати собі, що це все ще я, не забуваючи при цьому про найманих робітників, які нетерпляче товклися біля дверей, бажаючи скоріше звільнитися, і промовила:

— Я готова.

Дорогою від стикувального відсіку «Валор Новуса» до приймальної зали мене супроводжував ескорт із шістьох найманих робітників і вісьмох Служниць. Як майбутній Сенатор фон Імпірінс я була досить важливою персоною, щоб Імператор особисто удостоїв мене аудієнції — навіть якщо наша сім’я перебувала в опалі.

Чи очікує на мене негайна страта під час цієї зустрічі... ще належало дізнатися.

10

ВРАХОВУЮЧИ, що на мені було металеве вбрання вагою під сотню кілограмів, рухатися плавно, немов лебідь, було доволі складно, навіть у екзокостюмі, але головна проблема полягала в необхідності зберігати при цьому безтурботний і розслаблений вираз обличчя — на цьому особливо наголошувала Сутера. Я не знала, що таке безтурботність і розслаблений стан, так само, як не розуміла, що таке гумор.

Незважаючи на те що мої інстинкти волали про необхідність розвідати навколишню обстановку, оглянувши все і вся у «Валор Новус», я змушувала себе дивитися прямо і просто йти за своїм екскортом. «Валор Новус» — центр і основна Хризантеміуму — було найбільшим за розміром судном, що кріпилося безпосередньо до величезної геліосфери. В якусь мить я не втрималася й поглянула вгору — побачене настільки приголомшило мене, що я завмерла на місці.

Відкрите небо.

Мій погляд потонув у блакиті штучної атмосфери, у глибинах якої зникали верхні вікна і стеля цієї величезної зали. Крізь вікна, розташовані поза межами мого поля зору, лилося сяйво пари бінарних сонячних дисків, і на мить мені здалося, що я опинилася на планеті, а не на кораблі. Мені ще ніколи не доводилося бувати в кімнаті, де неможливо розгледіти стелю. Жодні з моїх інстинктів і навичок виживання не були пристосовані до відкритого й безмежного простору. Мені стало душно і тісно в путах церемоніального одягу.

Ексцеси здивовано поглянули на мене, і я змусила себе рушити далі: крок за кроком, ігноруючи ілюзію бездонного неба. А потім величезні двері переді мною відчинилися і я увійшла до приймальної зали Імператора.

Усі тривоги розвіялися, щойно я оглянула приміщення і побачила тлум народу. Люди розступилися, щоб звільнити для мене прохід у дальню частину кімнати, де виднілися великі вікна, у які заглядали чотири зірки цієї системи. Я одразу зрозуміла, хто із цих вельмож — Імператор Рандевальд фон Домітріан, оскільки погляди тих, хто не дивився на мене, були спрямовані на нього, так само, як і погляд його матері — Сигни Домітріан, котра стояла праворуч від нього.

Перш за все, не забути про поважну ходу Вельмишановної Панни.

Мої наймані працівники відступили вбік, пропускаючи мене вперед, щоб я могла наблизитися до Імператора. Отже, зробити три кроки й опуститися на коліна. Я виконувала все так, як нас вчила Сутера ну Імпірінс: щоразу, піднісши долоні до серця, я зводила очі вгору і дивилася на здорованя з довгим білявим волоссям, що вкривало плечі немов плащ.

Подорож до підніжжя трону Імператора, яку я здійснила під супровід шепоту і глухого гуркоту голосів Вельмишановного Панства, здалася мені безкінечною. У мене ще буде час, щоб оцінити цих людей. Наразі ж, уся моя увага була зосереджена на одній людині — на чоловікові, від якого залежало, житиму я, чи помру.

Тож я опустилася на коліна перед Імператором, який дивився на мене своїми чорними очима й здавався оманливо молодим — йому можна було дати не більше двадцяти років, якби не холодний, цинічний погляд. Імператор був кремезним, наче брила, а шкіра його точених рук, які він простягнув до мене, була м’якою і ніжною. Я взяла його долоні, щоб піднести до своїх щік.

Але в останню хвилину Імператор відштовхнув мої руки і схопив мене за волосся.

Шалена хвиля люті здійнялася в мені, і я зібрала всю свою волю в залізний кулак, пригнічуючи відповідну реакцію й нагадуючи собі, що наразі я — Сайдонія Імпірінс, а не Діаболік. Тож навіть коли він відтягнув мою голову назад, щоб роздивитися обличчя спадкоємиці Імпірінс, я залишилася покірною, як лялька-мотанка.

— Отже, — заговорив Імператор, і підвищив голос, щоб його почули всі присутні, — це і є Сайдонія Імпірінс. Як поживає твій батько?

Питання прозвучало безтурботно і ласкаво. Тільки рука, що безжалісно стискала волосся і смикнула мою голову до болю в шиї, ніби застерігала: у цьому невинному запитанні немає жодного натяку на