За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— До елділа.
— Хто це? Я нікого не бачив.
— Хіба у твоєму світі немає елділів, люгдино? Не може бути.
— Але хто вони такі?
— Вони приходять від Оярси. Гадаю, вони — різновид гнау.
— Коли ми йшли зранку лагодити човен, то зустріли дитину, і вона сказала, що розмовляє з елділом, але я нічого не побачив.
— Досить одного погляду, люгдино, аби побачити, що твої очі відрізняються від наших. Але елділів справді важко розгледіти. Вони не такі, як ми; світло проходить через них. Елділа можна побачити, якщо дивитися у потрібне місце в потрібний момент, та й то лишень якщо він сам цього забажає. Трапляється, приймаєш його за сонячний промінь чи навіть порух листя, а тоді розумієш: це ж щойно тут був елділ, та вже зник. Не знаю, чи можна бачити їх твоїми очима. На таких речах знаються сероні.
XIII
Наступного ранку селище було на ногах ще вдосвіта. Хоч сонце вже освітило гарандру, в лісі ще панувала темрява. Ренсом спостерігав, як гроси у світлі вогнищ безупину снували то туди, то сюди. Жінки розливали з горщиків паруючу їжу; Гногра керував чоловіками, які переносили до човнів оберемки списів; найдосвідченіші мисливці зібралися навколо Гйої, і той щось їм пояснював, проте говорив надто швидко і вживав надто багато незнайомих слів, щоб Ренсом міг його зрозуміти. До селища цілими гуртами сходилися гроси з сусідніх поселень, а під ногами у дорослих вертілися страшенно схвильовані діти.
Ренсом бачив, що його право взяти участь у полюванні на гнакру ніхто не ставить під сумнів. Він мав пливти в одному човні з Гйої і Гвіном, які вирішили гребти по черзі, а його посадити на носі, де й самі мали по одному відпочивати від весла. Ренсом уже знав гросів досить добре, щоб зрозуміти, яке почесне місце йому пропонують — адже і Гйої, і Гвін віддали б усе на світі, тільки б тієї миті, коли появиться гнакра, не опинитися на кормі з веслом в руках. Не так давно, в Англії, Ренсомові й на думку ніколи не спало б грати першу скрипку під час виправи на невідомого й, очевидно, смертельно небезпечного водяного хижака, а зовсім недавно, коли він утікав від сорнів чи лежав уночі в лісі, жаліючи самого себе, йому на таке просто не вистачило б духу. Тепер, одначе, його сповнювала непохитна рішучість. Хай що трапиться, треба довести: людський рід також належить до справжніх гнау. Звісно, він добре усвідомлював, що справжню ціну такого рішення можна пізнати тільки тоді, коли настане відповідний момент, та попри все відчував незвичайну впевненість у своїх силах — якось уже дасть собі раду. Це було конче необхідно, а те, що необхідне, завжди досяжне. Поза тим, Ренсом за останній час помітно змінився. Хтозна, чим це було спричинене — малакандрійським повітрям чи життям серед гросів.
Перші промені сонця саме торкнулися поверхні озера, коли Гйої вивів човна на відкритий простір. Ренсом стояв навколішки поруч із Гвіном на носі, стискаючи в руці легкий спис; ще кілька таких списів лежало збоку. У виправі брало участь десь сто човнів, розділених на три загони. Середній, найменш численний, складався із великих, восьмивесельних суден (таких він раніше й не бачив); вони мали підніматися вгору проти течії, якою Гйої колись привіз Ренсома до селища. Гнакра зазвичай пливла вниз за течією, і гроси сподівалися, що, наткнувшись на човни, вона метнеться у стоячі води ліворуч чи праворуч. Отож, доки середній загін повільно просувався вгору течією, легші човни значно швидше курсували туди й сюди обабіч, щоб перехопити звіра, як тільки він залишить своє, так би мовити, «лігвище». У цій грі гроси покладалися на чисельну перевагу і розум, на боці ж гнакри була швидкість і, певною мірою, невидимість, адже вона могла пливти під водою. До того ж вразити гнакру можна було тільки через відкриту пащу, і якщо обидва мисливці з човна, на який вона нападала, промахувались, то це майже завжди означало неминучу загибель усіх, хто плив у тому човні.
У бічних загонах найвідважніші мисливці могли обрати один із двох способів полювання: або триматися біля довгих човнів, там, де гнакра, швидше за все, вийде за межі течії, або вирватися якомога далі вперед, сподіваючись перехопити звіра там, де він плистиме ще на повній швидкості, не підозрюючи, що на нього полюють, і, влучно поціливши списом, виманити його у спокійні води. Так можна було випередити загоничів і — якщо пощастить — самим упоратися з гнакрою. Саме про це й мріяли Гйої з Гвіном, а з ними і Ренсом, який мимоволі пройнявся їхнім запалом. Тож щойно важкі човни загоничів, спінюючи хвилі, поволі рушили проти течії, Гйої щосили наліг на весла, і вони помчали на північ, залишаючи позаду човен за човном; від швидкості аж перехоплювало подих. Ранкове повітря обвіювало холодом, але від блакитного обширу, який вони розтинали, піднімалося приємне тепло. Позаду чувся гул, що нагадував приглушене гудіння дзвонів і відлунював від далеких гірських шпилів обабіч долини; то були голоси двох чи трьох сотень гросів, трохи схожі на гавкіт мисливських собак, проте значно мелодійніші. В крові у Ренсома прокидалося дивне почуття, яке досі роками тихенько дрімало, не подаючи ознак життя. Адже цілком можливо, що саме йому, єдиному представникові людського роду на цій планеті, пощастить здолати гнакру і про овіяну славою «люгдину-гнакрапунта» переповідатимуть тут від покоління до покоління… Втім, він із власного досвіду знав, чим можуть обернутися такі ото мрії, а тому, приборкавши уяву, яка надто вже розійшлася, втупився поглядом у бурхливу течію, що вирувала неподалік.
Довго не відбувалося нічого цікавого. Ренсом нараз усвідомив, що страшенно напружений, і зусиллям волі змусив себе розслабити м’язи. Незабаром Гвін неохоче сів на весла, а його місце зайняв Гйої.
Майже відразу після цього Гйої, не відводячи очей від течії, впівголоса мовив до Ренсома:
— Понад водою до нас наближається елділ.
Ренсом повернув голову, але не побачив нічого, окрім хіба дивного танцю сонячних відблисків на поверхні озера. За мить Гйої знову заговорив, проте цим разом звертався вже не до нього:
— Ти приніс нам якусь звістку, сину неба?
І тут трапилося найнеймовірніше з усього, що Ренсомові довелося досі пережити на Малакандрі. Він почув голос, який, здавалося, лунав просто з повітря над ним, десь із ярд у нього над головою. Цей голос був майже