Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко
А коли з фабрики пролунав хрипкий гудок, що сповіщав про кінець роботи, Кроунті стиснув кулак і, погрозивши ним у бік Восьмого Авеню, де в своєму мармуровому палаці святкував перемогу повновладний господар фабрик і становища Джонатан Говерс, пробурмотів:
— Почекай! Ще невідомо, хто вийде переможцем з цієї боротьби!
День 7 листопада був такий же похмурий і сірий, як і всі попередні. Страйк тривав уже двадцять три дні.
А втім, це був уже не страйк, а, правдивіше, важка розпачлива впертість голодних робітників, в родинах яких панували безвихідні злидні. З появою роботарів зникла будь-яка надія. Говерс відмовився розмовляти з представниками страйкового комітету. Він передав їм через свого секретаря:
— Сподіваюсь, ці вимоги, які ви ставили досі, тепер усуваються самі собою. З свого боку можу сповістити, що робота на фабриках з роботарями відбувається цілком задовільно. Замінити роботарів живими робітниками можна тільки при умові зниження заробітної плати на п’ятдесят центів у день.
Згоджуватися на продиктовані Говерсом умови було неможливо. Але й страйкувати далі здавалося так само неможливим. Чого сподівався страйковий комітет, який додавав надії робітникам і затягував далі цей злощасний страйк?..
Об одинадцятій годині 7 листопада страйковий комітет призначив загальний мітинг біля фабрики, де, як і раніше, вартувала поліція. З-за стін глухо линув гуркіт машин, які працювали невпинно. З усіх боків по одному і групами сходились робітники. Схудлі, з виснаженими обличчями, з погаслими очима, — вони утворювали картину цілковитого розпачу.
Кроунті разом з Вінстоном був уже біля нашвидку спорудженої трибуни. Через, кожні п’ять хвилин Тім поглядав на свій годинник: ні, стрілка таки надто повільно пересувалася по циферблату!
Мітинг розпочався, коли майдан заповнив величезний натовп робітників. Голова страйкового комітету говорив недовго. Зміст його промови був такий:
— Страйк затягнувся. Ніхто не сподівається, що ми переможемо. Але страйковий комітет певний цього. Останнє слово буде за робітниками. Сьогодні страйковий комітет пропонує всім рушити організованим походом на Восьме Авеню. Ми пройдемо повз палац Говерса, ми нагадаємо йому про себе. І, якщо це не допоможе, якщо після цього походу становище не зміниться, страйковий комітет ухвалює здати позиції і погодитись на глумливі умови Говерса.
Робітники слухали мовчки: що було казати? Частина згодилась іти походом заради того, щоб скінчити, нарешті, страйк: нехай за будь-яку ціну, але працювати, але витягти з голоду дружин і дітей! Друга частина робітників ще сподівалася чогось; проте, ніхто не знав, чого саме.
Кроунті смикнув Вінстона за руку:
— Без п’яти дванадцять! Час!
Наче почувши, голова комітету голосно крикнув:
— Отже, організовуємо колони! Сьогодні, в день першої робітничої революції, що перемогла у великій Червоній країні, одній з тих країн, де соціалізм вже збудований, — сьогодні вирішиться і наша доля.
Очі Кроунті блищали; він відривав погляд від годинника лише для того, щоб подивитися на Джіма. Вінстон, здавалося, був спокійніший; а втім, він хвилювався не менш за Тіма.
— Без одної хвилини, Джім!
Годинник над воротами повільно й журно став бити дванадцять, коли перша колона робітників рушила, прямуючи до міських кварталів. І тієї самої хвилини з фабричного двору почувся гуркіт металічних кроків. Тім Кроунті конвульсійно вчепився в рукав Вінстона:
— Ідуть! Джім, вони йдуть!
Кроки наближались. Ворота фабрики широко розчинились — і в них показались високі металічні постаті роботарів. Полісмени, що стояли біля воріт, злякано метнулися вбік. Такої події їхня інструкція не передбачала.
Роботарі виходили з воріт рядами по чотири, — вони йшли без краю, десятки й сотні металічних людей. Вони виходили з воріт, повертали ліворуч і зупинялись, ніби чекаючи тих, що відстали.
Робітники замовкли, приголомшені несподіваним виходом роботарів. Робітники дивилися на автоматів, як на щось вороже, — і мимоволі відступали перед ними. Серед тиші, що настала, голосно й радісно пролунав голос Кроунті, який вискочив на трибуну:
— Товариші, роботарі з нами! Вони покинули фабрику, щоб приєднатися до нашого походу. Нехай Говерс побачить; що його не врятують навіть роботарі. Вони з нами, з робітниками!
І, ніби відповідаючи Тімові Кроунті, роботарі всі водночас широким рухом піднесли вгору ліві руки. Стальні робітники вітали живих.
По майдану прокотилось урочисте ура. Хтось вклав у піднесену руку роботаря червоний прапор. Знов залунали вигуки — і похід робітників рушив у місто.
Це була дивовижна картина. Слідом за колонами робітників, схудлі обличчя яких світилися новою радістю, дружними лавами йшли роботарі, піднісши вгору ліві руки. Подекуди майоріли червоні прапори.
Але вікна і двері великого мармурового палацу Говерса на Восьмій Авеню були щільно закриті: короля Нью-Гарріса вже сповістили про зраду роботарів. А великого бажання й цікавості самому на власні очі бачити таку поразку Джонатан Говерс не мав.
Ось уривки з листа Тіма Кроунті, репортера, до свого товариша, секретаря редакції «Кронікль», Джона Дерфеля.
«Не думай, мій друже, що в Нью-Гаррісі сталося щось чудесне. Зовсім просто, одна техніка перемогла другу. Навіть більше того: техніка, скерована проти капіталістів, перемогла техніку експлуататорів. Я вже писав тобі, як ми з Джімом Вінстоном помітили систематичне псування роботарів, яких ставили під електропроводами. Джім з’ясував причини цього псування індуктивним впливом проводів. «Значить, — сказав він мені, — можна впливати на автоматів і зовні». Джім взявся до роботи.
Як ти знаєш, він — палкий радіоаматор і давно вже працює на короткохвильному передавальнику. У цього божевільного Джіма є приятелі в Новій Зеландії, Африці, Сибіру, Англії, Австралії і в Червоних країнах.
Ти, певно, вже знаєш про те, що роботарями керувала, рухала ними електроенергія, яку передавали їм за допомогою радіохвиль. Тепер уяви собі, що якесь інше джерело таких радіохвиль, більшої потужності, почне посилати хвилі, випромінювання, які прийматимуть механізми роботарів. Що вийде? Спочатку у роботарів плутатимуться рухи, — під змішаним впливом двох потоків проміння.
