Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

— Я хотів би… — почав був Тім, та Говерс спинив його:

— Я знаю мету вашого візиту, містер Кроунті. На жаль, я не скажу вам нічого.

— Але замітка…

— Замітка правильна. Ми гадаємо поширити виробництво роботарів. Більше цього я сказати не можу.

— Це будуть автомати, які замінять робітників біля машин? — різко запитав Тім.

Говерс сухо засміявся.

— Розумію, розумію вашу цікавість. І все-таки ви нічого від мене не довідаєтесь. А втім, можу вам сказати, що на заводах Нью-Гарріса через тиждень буде цілковитий порядок. Страйк буде закінчений.

Тім Кроунті необережно усміхнувся. Говерс помітив це і гнівно вдарив кулаком об стіл:

— Гаразд! Чорт з вами! Дивіться! — і він натиснув якусь кнопку на столі.

Проти Кроунті тихо розчинились двері, що були сховані до того дубовою обшивкою кабінета. В чорному квадраті їх стояла висока темна постать. Голос Говерса пролунав сухо й іронічно:

— Дивіться, містер Кроунті, — і спробуйте всміхнутися ще раз.

Темна постать заворушилась і повільними важкими кроками рушила до столу. Це були громохкі металічні кроки; наче величезний середньовічний лицар у стальному панцері ступав по блискучому паркету, прямуючи до Кроунті. Це була не людина; дика, божевільна постать на товстих квадратних ногах з важким високим тулубом, що виблискував полірованими частинами — це був автоматичний роботар, механічний робітник.

Тім Кроунті інстинктивно ухопився за поруччя крісла.

— Не турбуйтесь, — проскрипів голос Говерса.

Роботар раптом повернув біля самих ніг Кроунті. Він простяг руку Говерсові, який поклав у неї свій портфель. Потім роботар повернувся і такими ж повільними кроками, від яких дзвеніла ваза на столі, зник за дверима, що зсунулись за ним.

На лобі Кроунті виступив холодний піт.

— Чому ж ви не всміхаєтесь? — знову глузливо проскрипів Говерс. — Скажіть, як вам сподобався автомат?

— Він справляє вражіння живої людини, — глухо промовив Тім.

Говерс засміявся, — різко й уривчасто:

— Будьте певні, точність роботи гарантована. Хоч проблема й складна, та моя лабораторія, як бачите, її розв’язала. Страйків більш не буде, містер Кроунті.

— Ви поставите роботарів замість робітників? Але це ж не дасть вам прибутків. Ваші роботарі будуть значно дорожчі від живої праці.

— Я знаю це. Так, роботар коштуватиме мені дорожче, ніж безробітний. Проте, — Джонатан Говерс переможно підніс руку, — якщо навіть це буде невигідно, — що ж? Я деморалізую страйк, він не витримає. Компанія зазнає втрат, замінивши живу працю роботарями. Хай. Але найближчого часу, коли страйкарі здадуться, ми надолужимо своє. А втім, наша розмова затягнулась. Всього найкращого, містер Кроунті!

Минали дні, схожі один на один, — похмурі, дощові й суворі. Страйк в Нью-Гаррісі тривав. Щовечора робітники збирались на летючі мітинги, страйковий комітет виставляв патрулі, бо можна було сподіватися приїзду штрейкбрехерів. Тім Кроунті зацікавлено прислухався до розмов робітників. Акуратно о дванадцятій годині щоночі він приходив на телеграф і подавав докладну депешу про становище в Нью-Гаррісі. І ось уже шостий день ці депеші закінчувались звичайно так:

«Становище не змінюється. Підприємці не уступають. Серед робітників інколи з’являються непевні люди. Страйком тримається міцно».

Ранком 30 жовтня Тім, як звичайно, вийшов з готеля і попрямував до фабрики. Назустріч йому бігли люди: схвильовані й розпалені люди забігали в будинки, щось кричали і бігли далі.

— Роботарі!.. Роботарі!.. — почув у цих вигуках Тім.

Він стурбовано провів рукою по лобі.

— Невже?.. Ні, не може бути!

Грюкочучи і стукочучи, Тіма випередив великий ваговоз, накритий брезентом. Він проїхав далі, до самих воріт фабрики, і зупинився біля них. Озброєні скорострільними гвинтівками і хемічними бомбами полісмени щільним ланцюгом відтіснили від воріт натовп робітників.

Тім прискорив кроки. Він не хотів вірити, але вже ясно було видно, як люди, що приїхали на ваговозі, швидко відкинули брезент. Вони поклали з машини на землю рівненьку дошку і почали спускати по ній одну за одною величезні металічні постаті, що нагадували людей. Потім, ніби допомагаючи встати, люди піднімали їх. Постаті, хитаючись, вставали, повільними важкими кроками рушали до воріт, проходили крізь них і зникали десь на фабричному дворі.

Роботарі йшли один по одному. Вони не чули прокльонів і лайок робітників; на них не впливали заклики і загрози, що ними залякували і переконували досі безробітні штрейкбрехерів, яких привозили з інших міст. Металічні люди йшли, твердо ступаючи стальними ногами по бруку; їхні голови не повертались, руки бездушно звисали по боках тулубів.

До Тіма Кроунті підбіг один з членів страйкому:

— Що ж робити? Ми безсилі, Тім. Говерс перемагає!..

Кроунті стиснув зуби. Говерс перемагав. Роботарі йшли на роботу до машин. Тепер підприємці могли диктувати переможеним робітникам свої умови. Що ж робити?

— Це вже шостий ваговоз. Доглядач сказав, що сьогодні приїде ще чотирнадцять. Армія автоматів, — продовжував член страйкому.

Тім ударив його по плечу:

— Зачекай. Я хочу пробратись у двір фабрики. Ти допоможеш мені?

— Це важко. Двір охороняє поліція. Проте, — ходім, є один потайний хід.

Довелось обходити фабрику з північного краю. І скрізь, де вони проходили, біля всіх воріт і проходів стояли полісмени. Нарешті Тім Кроунті з його товаришем добралися до складів. Тут вони заховались під платформу, до якої підходили вантажні вагони; Тімів товариш впевнено пробирався між стовпами, аж доки наблизився до високої стінки з дощок. Тут він спинився і обережним рухом відхилив убік дві дошки.

Товариші опинились у фабричному дворі біля складального корпусу. Тім озирнувся: тут не було нікого, бо полісмени стояли зовні, по той бік стіни. Недалеко від них біля головного входу до корпусу тільки зрідка проходили чергові вартові.