Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко
— Куляста блискавка! Єдиний випадок із міліардів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!
Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу… І професор Екслер побачив, як голуба куля повільно наближається до мармурової скрині.
— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?..
Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Прожогом він кинувся до скрині і натужливо відкрив її важку кришку:
— Іди… Іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!
Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.
— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя… лізь у скриню… благаю тебе!
Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.
І раптом відчинилися двері до кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Екслер швидким рухом пристукнув кришку: голуба куля сховалася в скрині.
В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:
— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.
Так, це був Дік, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.
— Іди, допоможи мені, — з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.
— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати…
— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!
— Але…
— Ніяких «але». Натискуй!
— Єсть натиснути!
— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!
— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але…
— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.
— Але… Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!
Професор, полегшено зітхнувши, опустився в крісло.
Племінник стояв перед ним, з нерозумінням поглядаючи на дядю.
— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Дік.
— Хто?
— Джім… ваш бульдог?
— Ніякого бульдога. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!
Дік широко відкрив очі, але відразу розсміявся:
— Дядю, є межа всяким жартам… — почав він.
Та професор Екслер владним помахом руки спинив його:
— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.
Дік безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.
— Так, блискавка там, — говорив професор переможним голосом. — Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт! Історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж — конденсована електрика! І вона тут, у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..
— Ні… я нічого… — промовив Дік. — Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав… а що ж ви робитимете з нею далі?
— Далі? Хм… Я цього ще не вирішив. А й справді…
Професор замислився:
— А й справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.
Дік оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.
— Твоя скриня не має замка? — запитав професор.
— Ні.
— Хм… тоді треба… а чорти його знають, що саме треба!
Професор Екслер замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно, становище було загрозливе. Не далі, як за три кроки від нього в мармуровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшої хвилини могла зруйнувати все довкола.
— Дядю, — порушив мовчанку Дік.
— Що?
— Навіщо ви її… спіймали? Пішла б вона собі геть і той… все було б гаразд.
Професор Екслер сердито поглянув на Діка:
— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже…
Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Так, вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах.
— Ти чуєш, Дік?
— Що саме?
— Цей запах озонованого повітря. Га? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.
Дік кисло усміхнувся:
— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах…
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба… разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?
— Не знаю. Гм… бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.
Дік знову усміхнувся.
— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне огрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..
— Ні до чого твої жарти, — суворо відрізав професор Екслер.
Але Дік не вгавав:
— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкладинки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежать на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?
Дік поглянув