Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Професор обернувся, його обличчя освітила м’яка усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Але… — спробував спитати я.

Жанна закрила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна говорити. Я зараз розкажу вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, що зламався, вдарив вас по голові. Ракетоплан витримав усі іспити, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були ввесь час непритомні. Все скінчилося, товаришу Троянов, Земля врятована.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Це були коливання ракетоплана, в якому ми летіли. Він з усією можливою швидкістю линув уперед.

«Значить, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає, — вона викинута в космічний простір?..»

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, вірніше над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула сюди з півночі, ринула у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я зробив легкий рух. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до вікна над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому йшли величезні хвилі з сивими гребінцями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода, що ринула з півночі, не встигла ще замерзнути. Вона вкривала своїм бурхливим зеленим покровом велетенську прірву, яка утворилася на місці Антарктики. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безконечні хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знов на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою, Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

«… залишилося на своєму місці. План інженера Андреєва був цілком правильний. Вибухами викинуто в космічні простори Антарктику. Землетрус, який виник після вибухів, спричинився до великого зруйнування тільки в південній півкулі, — до тропіка Козерога. Комета відходить до сузір’я Столової Гори. Землю врятовано. Увага! Розрахунки астронома Бермігтона справдилися. Земля втратила свого супутника — Місяць. Місяць зірвався під впливом притягання Комети з своєї орбіти і посунувся за нею. Спостережні станції південної півкулі, які стежили за небесними явищами, в ніч проти 22 червня встановили, що Місяць, відірвавшись від своєї орбіти, з швидкістю, яка дедалі збільшувалась, полетів до ядра Комети. Через п’ятдесят хвилин після того Місяць зник з поля зору телескопів, віддаляючись в напрямку до ядра Комети. Але астрономи вирахували час його перельоту до ядра Комети. І в певний визначений зарані строк, що в нього входила і швидкість розходження світла, спостерігачі побачили на ядрі Комети, яка віддалялася в космічний простір, величезний вогняний відблиск. Виблиск, що стався в наслідок падіння Місяця на Комету, залишив яскраву вогняну пляму на диску ядра Комети. Увага! Від розвідувального ракетоплана А-306, надісланого з Москви через Південну Америку та Антарктику до Австралії, тільки-но одержано повідомлення про долю пілота Троянова та експедиції професора Пелюзьє, що вилетіла 21 червня на ракетоплані С-218 з острова Фалкленда на північ. Увага! Ракетоплан зазнав аварії і примушений був знизитися біля бухти Бланка. Пілота і пасажирів океанські хвилі винесли вглиб суходолу, де їх помітив і забрав ракетоплан А-306…»

Я нетерплячим рухом руки попросив виключити репродуктор. Все скінчилося. Життя тече далі. Несподівано я відчув, що дуже втомився і хочу спати. Солодка млість розливалася по всьому тілу.

Я всміхнувся і заплющив очі.

Замітка була надрукована найдрібнішим шрифтом (у друкарнях його звуть нонпарель) і вміщена десь на вісімнадцятій сторінці щотижневого журналу «Наукові Новини» між звісткою, що знайдено ще один кістяк іхтіозавра в Ієлостоунському парку, і статтею про попередні наслідки спроб із скерованою радіопередачею. В замітці було:

«На машинобудівельних заводах Джонатана Говерса в Нью-Гаррісі пророблюють успішні спроби масового виробництва механічних людей-роботарів. За відомостями, які ми одержали, роботарі Говерса можуть уже тепер заміняти людей на роботі коло найскладніших верстатів. Виробництво роботарів компанія Говерса тримає, як кажуть, у секреті. Способу, яким роботарі одержують енергію зовні, ми не знаємо».

Рука, що перегортала сторінки «Наукових Новин», зупинилась. Тім Кроунті, репортер робітничої газети «Кронікль», зсунув свої незмінні рогові окуляри на лоб.

— Джонні! — гукнув він, звертаючись до секретаря редакції, що сидів за іншим столом. — Говерс готує роботарів.

— Ну?

— Хіба ти забув, що в Нью-Гаррісі вже вісім днів триває страйк. Підприємці не здаються. А що як Говерс поставить до машин роботарів?

— У тебе божевільна фантазія, Тім! Звідки ти взяв це?

Кроунті мовчки подав номер «Наукових Новин» із заміткою про роботарів. Джонні уважно перечитав її і, насупившись, глянув на Тіма.

— Їдь, Тім, — нарешті сказав він, — спробуй довідатись. В наші дні може бути все.

Такий був початок цієї історії, що їй судилося прогриміти на цілу країну. Історії, яку потім назвали поразкою Джонатана Говерса.

В чекальні повновладного господаря заводів нью-гарріського вузла, містера Говерса, було тихо й просторо. Кроунті чекав. Він знав, що Говерс багато на розмовлятиме. Але і відступити було неможливо. Тим більше, що за дверима вже пролунали кроки Говерсового секретаря, який доповів про візит Кроунті і тепер повертався назад. Тім підвівся з крісла.

— Містер Говерс запрошує вас.

Джонатан Говерс знав собі