Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Чого ж ви, через століття, через наші голови простягаєте до горла моєї дитини пазурі свої?»

І жодної відповіді немає. Хто може мені відповісти? Ніхто й нічого не скаже мені тут, уночі, в саду! Хто з нас винен? Коли все це трапилося? Десь у предках захований гріх. Але ж ми донесли його до дочки. Хто винен?

Ще раз іду до Макса. Зо мною Людмила. Ніч. Коли ми виходимо з дому, починається дощ. Він весь час нас обливає і вщухає тільки тоді, коли ми доходимо до будинку Макса. Вулиця обмита — над нами вгорі мідяне небо великого міста.

— Я сьогодні їздив до лікарні, — каже Макс. — Це був справжній консиліум. Не було хворої, але хвороба нам і так відома. Винного теж поки що не знайдено. Але він є. Здалеку він мститься нам і вам, Людмило Оскарівно, і тобі, Вадиме. Це — спадковість. Від одного до другого йшла хвороба, і всіх ланок простежити ми не можемо.

Я не знаю, як себе почуває Людмила. На її обличчі я не бачу нічого. Немов так усе й повинно бути. Це дивна пасивність. Щодо мене, то я слухаю слова Макса, як підсудний вирок. Мені дуже важко і прикро — зовсім нічого запитати в Макса. Що він може сказати, крім того, що незабаром Стелла піде від нас? А коли вона й буде між нами, то не буде Стелли, музикантші, не буде нашої скрипачки, нашої колись веселої, жвавої дівчинки. Її не буде! Я чую в його словах вирок.

— Є один вихід…

Прокидаюсь.

— Є один вихід, але це власне і не вихід. Можна спробувати перемогти хворобу — тільки з великим риском для життя дитини. Ми й хотіли запропонувати це вам. Вітри й хвилі допомагають сміливим мореходцям. Від вітрів і хвиль загибають боягузи.

— Що саме треба зробити? — майже кричу я. — Коли їй треба дати мою кров, коли треба віддати всі кошти… Я на все згоден, щоб тільки врятувати дівчинку.

— Треба дівчинці прищепити малярію, — каже Макс.

Цих слів я спочатку не розумію. Не можу збагнути — для чого хворій дівчинці, яка має одну страшну хворобу, прищеплювати ще одну. І таку жахливу хворобу, як малярія. Я бачив хворих маляриків, бачив схудлих, кістлявих, з тремтячими руками, їхні виснажені хворобою зелені обличчя. А самі напади малярії — години, коли людину трусить, коли вона втрачає останні сили, коли треба мати надзвичайно багато енергії для тою, щоб перенести напад! Втрата свідомості, температура. Навіщо?..

Хоч… правда, я чи читав, чи чув про лікування в деяких випадках психічних хвороб малярією. Я читав це… І раптом пригадую. Журнал. 137 сторінка. Вгорі з правого боку — фото бородатого, літнього чоловіка. Це асоціативно зовсім не в’язалося з дівчиною, і тому я забув фото й зміст статті.

— Ми успішно лікуємо таких хворих малярією, — пояснює Макс. — Багато спроб, проведених над фізично здоровими людьми, закінчилися вдало. Хворим, яких спіткала ця хвороба, таким хворим, як Стелла, ми прищеплюємо малярію. Хворі мучаться від малярії. Ти знаєш цю хворобу? Вона страшна! Жорстока пропасниця тижнями трусить тіло. Треба витерпіти більше, як десять нападів хвороби. Але в організмі хворого в цей час відбуваються чудесні зміни. Висока температура та ще цілий ряд факторів спричиняються до того, що хворий одужує. Ми уриваємо малярію — зникає малярія і зникає божевілля. Хворі стають здоровими. Тільки…

— Стелла помре від малярії, — тихо каже Людмила.

— Так, — відповідає Макс, — все може трапитись. Це — риск. Про це ми сьогодні на нараді лікарів і говорили. Для того, щоб перенести малярію, треба мати міцний, здоровий організм.

— Наша Стелла дуже квола, — виривається в Людмили.

— Так, — згоджується Макс. — Вона надзвичайно квола, і через те небезпека зростає.

— Це — свідоме вбивство! — істерично вигукує Людмила.

— Коли вбивство робиться для того, щоб урятувати людину, засуджену до смерті чи потворного існування, — зауважує Макс, — що ж, тоді треба спробувати зробити вбивство. Та чи можна ще й назвати це вбивством?

— Я не дам своєї дитини! — кричить Людмила. — Нехай вона божеволіє! Нехай вона помирає, не розуміючи нічого! Але свідомо прищепити їй іще одну хворобу? Знати, що вона страждає ще й від малярії, що може швидко померти? Ні, я ніколи на це не згоджусь!

— Я й не збираюсь вас умовляти прищепити дитині малярію, — заспокоює її Макс. — Я тільки сказав, які можливості для лікування дає в наш час наука. Це — мій обов’язок. А ваше право лікувати чи ні.

— Що ж скажеш ти, Вадиме? — повертається Макс до мене.

Дивиться допитливо й довго.

Я мовчу. Боюсь відповідати. Мене переслідує стривожене, перелякане обличчя Стелли… Випливає обличчя бородача з фото. Знову Стелла. Мені робиться зовсім страшно, коли подумаю, що їй треба прищепити малярію. Дівчинці, яка не має сили ворушитись, ходити по кімнаті, не чує правої руки й ноги, — прищепити ще одну хворобу? Що повинен зробити батько, знаючи, що дівчина не витримає хвороби?

— Коли ви згодитесь прищепити дитині малярію, ви дасте підписку, що не будете винуватити… якщо…

— Ні! — кричить Людмила. — Ні! Ні! Ні!

В кімнаті панує тиша.

Нікуди далі йти! І нічого вже вирішати! Все зрозуміло.

Дочка повинна вмерти. Буде, може, ще боротьба, але це боротьба приречена, кінець у неї може бути тільки один.

Усі мої прагнення останнього часу звелись до одного — врятувати дочку. Зникав інтерес до винаходу, я відчував, що з утратою Стелли навряд чи зможу далі продовжувати свої шукання.

— Куди піти? Кому сказати? — мало не кричав я.

«Чого ви через століття, через наші голови простягаєте до горла наших дітей свої пазурі?» — рипів я зубами.

Знав: ніхто не зможе мені відповісти в цьому великому місті, де живуть тисячі, де бережуть життя кожного. У кожного є свої радості, є свої