Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Я бачив їхні адреси в довідниках, телефонних книжках, на вулицях, у під’їздах. Знав, де їх шукати. Але йти було важко. Адже кожен міг мене зустріти на вулиці, піймати з доказами, як злодія.

Усі вважали, що я такий, як вони — здоровий, дужий, міцний. І я себе почував таким. Я з усіма разом їв, пив, жив, працював. Якщо ж винен я, тоді є загроза не тільки для Стелли, а й для всіх. Вони нічого не знали.

— Треба йти, — вирішив я. — Треба все перетерпіти. Треба рятувати дочку.

Важко було йти і соромно. Мені здавалось, що за мною хтось стежить. Ніхто, безперечно, не стежив. Але я знав, що моє обличчя мене зраджує. На ньому написано все. Кожен, хто мене побачить, зрозуміє, що я криюсь, і мені є з чим критися, що в мене є таємниця, яку я ховаю. Ні, поки що моєї провини ніхто не повинен знати. І я був, крім того, певен, що в хворобі Стелли я не винен.

Раніше, ніж зайти до будинка, я пильно озирнувся навколо. По вулиці текла юрба. Асфальтом котилися сотні авто. Ішли тролейбуси. Серед цього руху на вулиці міста ніхто мене не міг знати. Все ж я зігнувся і зайшов до парадного.

Двері відчинила жінка. Показала в передпокої крісло в куточку і зникла. Я став ждати й роздивлятися навкруги себе.

Спочатку я оглянув кімнату, в якій сидів. Це була довга, схожа на галерею кімната. Під стінами стояли крісла. На стінах — багато картин. Частина була завішена марлею, щоб не псували мухи. На картини падало досить світла. І я здивувався, що всі вони були подібні одна до одної. Тематика однакова — на всіх картинах були змальовані жінки.

Я побачив тут «Княжну Генріету» і «Сусанну у ванні» Ван-Дейка, «Дівчину з червоними квітами» Рембрандта, «Марію з дитиною» Бартоломея Мурільйо, «Діану» Тиціана, «Маделену Строцці-Донну» Рафаеля, «Вихор» Малявіна, «Казку» Нестерова, «Удову» Федорова, «Вакханку» Бруно. Це були бездоганні копії полотен великих майстрів. На всіх картинах домінувала жінка. Мене це дуже вразило — і не такі картини я сподівався тут бачити; були б доречніші жахливі картини Ропса, Ретеля чи Штука.

Мене тоді зацікавило — хто приходить сюди, хто шукає тут поради й порятунку?

В кімнаті було небагато відвідувачів. У куточку сиділа дівчина. Вона вдавала, що читає книгу, але з того, як вона тримала книгу в руках, і з того, що вона довгий час не перегортала сторінок, я помітив, що вона не читає. Вона ховала своє обличчя. Це обличчя, напевне, було молоде, красиве, як її плечі, руки, тіло. І через те, що вона від усіх крилася, я також одвернувся від неї — щоб не турбувати її.

Ще в одному кутку кімнати сидів старий дідуган. У нього — сива борода, над ротом, як щітка, стирчали вуси. Він сидів і весь час куняв. Починав хропіти. Голова поволі схилялася до колін. Потім раптово, по-військовому, він підіймав голову і схоплювався з стільця. А навколо було тихо, і він знову куняв. © http://kompas.co.ua

Дід пішов до кабінету, і ми залишились у кімнаті вдвох з дівчиною. Вона стала почувати себе сміливіше. Глянула на мене. Я побачив її засмучені очі, скривлений рот — вона дуже мучилась, ця дівчина. Здавалось, що вона ось-ось заплаче.

Не могла спокійно сидіти. Поклала книжку, яку тримала в руках, на стіл. Руки її нервово стрибали на колінах. Вона була дуже неспокійна.

Раптом устала. Пройшла по кімнаті вперед, назад, ще раз вперед, знову назад… І потім несподівано пішла до дверей.

— Двері замкнені, — сказав я.

— Нічого! Нічого! Я зараз… я зараз, — промовила вона тихо.

Рвучко відімкнула двері і потай, як злодій, вислизнула з кімнати.

— Не треба, — крикнув я навздогін їй. — Не треба!

Але її в кімнаті не було.

І мені зробилось страшно. Як міг я допустити, щоб вона пішла? Дико з мого боку, але я обвинувачував себе за те, що дозволив їй вийти. Хтось сторонній міг би подумати, що я божевільний, але я вважав себе цілком нормальною людиною і через те винуватив себе в тім, що дівчина вийшла з кімнати.

Проте справу ще можна було полагодити. Двері були не замкнені, і за хвилину я вибіг на сходи. Дівчина навіть не встигла ще вийти на вулицю, стояла внизу, біля парадного. Я прожогом збіг униз і зупинився перед нею.

— Ви не маєте права цього робити, — сказав я.

Я не знав, чого вона не має права робити. Але знав — тільки що я йшов вулицями і мучився, перемагаючи сором, — як же було не вагатись і не мучитися їй? В ній було ще більше вагання, сорому, ніж у мене, бо вона була дівчина, жінка.

— Чого я не маю права робити? — запитала вона. — Хто ви? Яке ви маєте право?

— Коли ви спробуєте піти звідси, — загрозливо сказав я, — тоді… я гукну людей. Ви повинні піти до нього.

— Ви не маєте права цього робити. Ви цього не зможете зробити, — хрипко сказала вона.

Обличчя її було скривлене, страшне, тривожне.

— Я це зроблю. Ходімо.

І вона покірливо пішла за, мною.

Ми зайшли до кімнати. Вона сіла в крісло і вже не пробувала читати. Як приречена, вона сиділа в кріслі і дивилась перед собою. Але я знав, — вона нічого не бачила. Дід вийшов із сусідньої кімнати-кабінету, їй був час іти, а вона все сиділа, як зачарована, на своєму стільці.

— Ідіть! — підійшов я до неї. — Ідіть! Ваша черга!

Вона й цього не почула. Довелося взяти її під руку, допомогти встати з крісла, довести до кабінету. Двері тихо зачинилися за нею, і на молочному склі вималювався її контур. Вона закинула голову назад, обхопила її руками, а далі сіла чи впала —