Пролог - Семен Дмитрович Скляренко
Я був весь у дожиданні. Вся моя увага була зосереджена на ній. Моє особисте в цю хвилину зникло. Я тільки ждав, коли вийде вона, і пильно прислухався до звуків за дверима. Треба ждати, і якщо дівчина вийде з горем подвоєним, я не покину її. Їй важче, ніж мені.
Я зможу прийти пізніше. А в кабінеті стигла тиша, немов нікого там і не було.
І от двері відчинилися. Дівчина переступила поріг. Шукала мене очима. Боялась, що не застане. Певне, поспішала. І коли вона побачила мене — весело посміхнулась. Вона була рада. Підійшла до мене, зупинилась проти і глянула мені в очі. В її очах не було й краплі смутку — смуток лишився там, по той бік дверей. Вона була гарна, прекрасна, чудова дівчина. Простягала мені руки. Піймала мою руку й тисла її.
— Спасибі! — сказала вона. — Спасибі! Здорова! Усе вигадка. Додому! Спасибі!
Двері до сусідньої кімнати були відчинені. Там мене ждав лікар. Я пішов. На своїх руках я довго зберігав тепло її рук.
Зайшов до кабінету. Сподівався, що мене зустріне поважна, стара людина в білому халаті, з стетоскопом чи яким іншим приладдям у руці, запросить сісти і почне марудний, огидний огляд. Розпитуватиме про мене, потім про батьків, про дідів. Жартуючи, почне розпитувати про хворобу. Я був готовий усе перетерпіти.
Мене ждало приємне розчарування. Ніякої літньої, поважної людини в кабінеті не було. Серед кімнати стояв молодий ще чоловік, весело посміхався, запрошував сісти. І пильно дивився на мене.
Та й я до нього придивлявся. Безперечно, я його знав. Але де, коли, звідки? Може, випадково зустрічався на вулиці? На зборах? Та ні! Дуже вже закарбувалось це обличчя в моїй пам’яті.
— Вадиме! — нарешті, почув я. — Це ти?
— Я… Але… дозволь, дозвольте… Невже це… Макс? Так?
— Я! Звідки ти дізнався мою адресу? Де ти живеш? Коли приїхав? Звідки?
Це був Макс. Ми з ним разом були в Червоній армії, на фронті. Важко було навіть пригадати, на якому. Швидше всього, що ми з ним пройшли багато фронтів: і проти Денікіна, і проти Врангеля, і проти поляків, — ми з ним обходили всі фронти. Ми лежали в окопах, по черзі курили цигарку — один починав її, другий закінчував. Ми тоді боролися за кращий час, за краще життя. І от тепер так випадково, так безглуздо зустрілись. Він, як лікар, а я… я, як хворий!
— Так, — сказав я. — Так, Максе! Оце я довоювався! Не думав тебе бачити. Себто — зустрітись думав, але не в такій ситуації. Не в цьому кабінеті.
В кабінеті нікого не було. В приймальній теж. Ми з ним сіли в крісла і почали пригадувати минуле, що нас міцно зв’язало. Згадки були принадні, мова йшла про героїчні роки, коли ми почували себе героями.
— Героями, — кисло посміхнувся я. — Кепський герой, коли тепер приходжу до тебе.
— Чому так? — запитав він мене.
— Дуже просто, — пояснив я. — Минуло багато, майже п’ятнадцять років. Був час, щоб стати героями сучасності. Прийти до тебе, порадіти з своїх перемог… а я, я приходжу просити допомоги.
— Покинь!
— На жаль, мене ця думка не покидає. Сиджу в тебе, а думка все одна про дочку…
— У тебе є дочка? Щиро поздоровляю. Уявляю, яка прекрасна в тебе дочка! Здорова, красива! Ти ж сам як скеля! Залізний!..
— У мене дочка божеволіє. Божеволіє Стелла! Ти розумієш це?
— Твоя дочка божеволіє? Вадиме! Чому? Як це так? Чому?.. Розповідай!
— Я прийшов тебе запитати про це. Скажи ти — чому вона хвора? — хрипко промовив я.
Стеллі погано. Вона лежить, погляд її блукає далеко, вона немов би про щось уперто весь час думає. Але краще б їй так не думати. Думки зосереджені в ній, зовні вона пасивна, байдужа до всіх. Бідна дівчина тане на наших очах. Вона часто відмовляється їсти. Енергія зникає. Пробували кілька разів дати їй скрипку, але вона наче не знає, для чого зроблено цей прекрасний інструмент, взяла скрипку, подула на неї — байдуже поклала.
До неї приходили діти з школи — її приятелі й приятельки. Ми сподівалися, що зустріч з ними викличе в ній комплекс згадок, вона пригадає їхні імена, бавитиметься з ними.
Діти прийшли, посідали на стільцях. Були тихі. І в кімнаті було тихо. Батьки сказали дітям, що Стелла дуже хвора. Діти тепер ждали, як поводитиметься, що робитиме дівчинка.
Довго тиша панувала в кімнаті. Ждали діти, ждали й ми. Конденсована тиша готова була вибухнути десятком дитячих голосів, коли б тільки Стелла пізнала дітей, почала розмовляти. На столах лежали подарунки — мандарини, яблука, цукерки, шоколад, — все це було приготоване для дітей і для Стелли.
Я переніс Стеллу з кімнати, де вона лежала. Поклав на канапі. Дівчинка дивилась по кімнаті. Спочатку погляд її блукав десь угорі, біля стелі, потім вона почала дивитись на дітей. І немов не бачила їх, не пізнавала своїх малих приятелів і приятельок.
У неї були улюблені товариші: подруга Фіра й хлопчик Рома. Обоє підійшли до Стелли, я їх підштовхував ззаду.
— Ідіть, — казав я. — Вас просить Стелла.
Вони позирали на мене здивованими очима. Не чули, щоб Стелла їх гукала, нічого не розуміли, що діється навколо, але йшли.
— Стелло! — сказала Фіра.
Рома взяв її за руку.
Стелла тихенько вирвала свою ручку і повернулась до вікна, байдуже почала дивитися надвір.
Ще трохи посиділи діти. І пішли.
Я дивився у вікно, коли діти виходили з нашого будинка. Вони стали гуртом під каштанами, щось тихо розмовляли, потім взялися за руки і парами пішли геть від нас.
Стелла сиділа в кімнаті і байдуже дивилася у двір. На підвіконні стрибав горобчик.
