Пролог - Семен Дмитрович Скляренко
— Це, — руба запитав я його, — кажіть прямо…
Він помовчав. А потім повільно сказав:
— У дитини починається божевілля. Хвороба, що рідко зустрічається, — дитячий прогресивний параліч, як називаємо ми її. Хвороба поглиблюватиметься, охопить мозок дівчини й тіло. І потім…
— Що потім? Кінець хочете сказати ви?
— Так, кінець, — зітхнув лікар. — Тяжкий кінець.
Місячні килими пливли по підлозі ліворуч. На вулиці заливався свистом нічний сторож.
— Я нічого не розумію, — перервав я, нарешті, мовчання. — Ви сказали, хвороба прогресувала роками. Ні, ні, я, звичайно, не те запитую! Я чув багато про такі хвороби. Я знаю, що не дитина винна в цій хворобі, винні бувають часто батьки. Але я не розумію, звідки все це. Я здоровий, нерви мої зроблені, може, з тонких, але з дротів, бо інакше я не говорив би з вами після того, що мені довелось пережити на моєму віку. Он, за дверима, чуєте, пройшла мати дитини — моя дружина. І її здоров’я в прекрасному стані. Де ж причина, питаю я вас, дорогий лікарю?
— Недосвідчені моряки, — відповів лікар, — під час бурі у відкритому морі шукають землі під собою і загибають у хвилях. А моряки, що знають море, лізуть на високі щогли, перемагаючи шалені пориви вітру, бурі, а звідти бачать далі й ширше і знаходять землю. Коли ви шукатимете причини хвороби біля себе, то всі ваші намагання засуджені на невдачу. Треба поглянути далі й ширше.
— Себто? — не зрозумів я.
— Пригадайте ваших батьків… дідів. Там треба шукати причини. Від одного до другого…
І передо мною, немов на екрані в кіно, коли лампа в проекційній має малий розжар, вирнуло в мерехтінні обличчя мого батька — старого, висхлого, завжди веселого дідуся, що помер, як філософ, тільки через те, що хотів померти, вважаючи за зайве жити, коли не маєш сили працювати, як замолоду. Вирнуло обличчя моєї матері, жінки з рухливим заячим, у зморшках, підборіддям, яка загинула під трамваєм, бігши через вулицю з корзиною жовтих пахучих антонівок. А там ще далі, за батьками, я побачив своїх дідів. Усі вони були старі, я їх міг пригадати тільки радісними, вони сміялись, були міцні, здорові.
— Причина захована від мене, — сказав я лікареві. — Важко збагнути, де вона.
Повз двері пройшла Людмила. Лікар укладав у чемодан свої інструменти, збирався йти.
Знову в чотирикутнику вікна вималювалося обличчя Антона Сигізмундовича. Я ступив назустріч йому до вікна.
— Тихше! — сказав він. — Людмила Оскарівна ще раз заборонила мені вас турбувати й запитувати про здоров’я Стелли. Але я стояв там під каштаном, на вулиці, і бачив, як вийшов лікар. Що він сказав?
— У вас немає дітей, Антоне Сигізмундовичу? — запитав я його.
— Немає.
— Тоді ви ніколи не знатимете такої муки, яку я відчуваю тепер.
А потім пригадав, як він грав цього вечора. Адже він плакав, закінчивши гру. Він теж безмежно любить Стеллу.
— Стеллі погано! — сказав я. — І ми нічого не знаємо про її хворобу.
Він більше не питав. Пішов задки од вікна і зник в тіні каштанів. Місячні килими пересунулись з підлоги на стіну, пливли, як човни.
І от котиться ніч. Довга, напружена, неспокійна. Вона немов стверджує приказку: «Le malin est dans lo nuit»[1]. Вночі уявляються різні жахи. Боязко зазирати в майбутнє. А всі думки коло неї — хворої дівчинки.
Заходжу до Стелли — вона спить і вві сні часто вимовляє незрозумілі слова. Довго сиджу біля неї; гостро відчуваю самотність. Людмила давно спить у своїй кімнаті. Треба було б їй вартувати вночі, бути біля дочки в ці неспокійні, тривожні години, але вона рано лягає. Я виміряю кроками кімнати, сиджу годинами біля дочки, а Людмила спить. Важко зрозуміти її, — так можна поводитись тільки, коли дивишся на події, як на закономірну неминучість, або ж коли людина так пригнічена подіями, що втрачає здатність реагувати. Але ні — якби вона не реагувала на хворобу дочки, то разом утратила б здатність реагувати на всі явища, що відбуваються навколо неї. Вона ж виходить у місто, робить свої справи — ні, вона сприймає хворобу як неминучість, як таке, чого не можна уникнути! Тим прикріше й болячіше мені, я почуваю себе зовсім самотнім.
Знову я ходжу в чотирикутниках кімнат, потім сідаю в кабінеті і пробую читати. Ні, читати не можу. Відчуваю біль, самий справжній біль. Важко тільки знайти центр цього болю. Швидше всього, що він у кожній частці мого організму. Я болію весь. Болить нога. Болить відрізаний давно від руки палець.
Ниє в прострелених грудях. І це триває довго, довго…
Тоді я почув кроки в саду. Вони наростали. Хтось ішов від воріт у сад. Гравій шелестів під ногами.
Я схопився з ліжка. Хто б це не був, я попрошу його до вікна, розмовлятиму з ним, забуду все.
З-за кущів вийшла Ліда Янчевська.
— Лідо! — крикнув я. — Куди ви?
Вона зупинилась проти вікна.
— В лабораторію. Працювати.
— Вночі?
— Вночі? — вона весело засміялась. — Я вже встигла побувати на озері й покупалась. Саме час…
І я побачив — звичайно, був уже ранок. Ніч минула. Вночі я зосередив усі думки на хворобі дочки і забув про все. Але ж не все ще скінчено. Є ще білок. Боротьбі не кінець. Треба перевірити наслідки аналізів.
— Лідо! Почекайте! Ми підемо разом!
