Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Якщо все так, як ти кажеш, вони мають перервати спроби контакту… Іншими словами, бабки сьогодні увечері не з’являться.

— Непогана думка, — підводить голову капітан. — Це може вирішити суперечку. Якщо ми маємо справу з розумними силами, а я в цьому майже не сумніваюся, і якщо експеримент Лура чимось небезпечний для них, вони не прилетять сьогодні. Взагалі не з’являться більше, поки «Вихор» залишається тут. Хтозна, можливо, їх появу слід пов’язувати саме з нашою присутністю. Можливо, все, що ми бачимо навколо, — це лише міраж, стійке зорове враження, створене невідомими нам силами. А бабки — лише частина цього враження. Адже тоді, того вечора, день чи два дні тому, я сказав вам неправду… Пам’ятаєте, я послав вас надіти шоломи, а сам спустився вниз. Я спустився тому, що почув щось… Можливо, це була мелодія, про яку розповідає Вель. Не знаю. Вони тоді не поринули у воду… Вони просто розтанули в повітрі разом із затихаючою мелодією. Я покликав вас, щоб розповісти про це там, на місці, де все це трапилося і… не посмів… Я також подумав тоді про галюцинацію… Хотів перевірити…

— Напевно зле, що ви не сказали про це відразу, — шепнула Вель.

— Напевно… Отож, Луре, якщо ти ще наполягаєш, можеш повторити свій експеримент. Але поспішай, сонце вже низько.

Лур уважно поглянув на капітана:

— Гадаєте, що їх не буде?

— Гадаю, що так.

— Якщо так, ми втратили єдину можливість…

— Але, ймовірно, набули інші.

— Що саме?

— Майбутнє покаже.

Вони не з’явилися. І дивовижна музика не залунала більше в тиші ночей. Марно Вель та її товариші напружували слух… Уранці виявилося, що пов’янули квіти і трави, обміліли річки й холодний поривчастий вітер жене хмари колючого піску. Капітан зачекав ще декілька днів. З кожним днем околиці набували все більш дикого вигляду, і коли «Вихор», здіймаючи хмари піску й куряви, піднявся над рівнинами, внизу, скільки досягав погляд, тягнулася мертва пустеля.

— Все це дуже схоже на зміну пір року, — сказав Лур, спостерігаючи в зорову трубу за покинутою планетою.

— Все це дуже схоже на поразку, — пробурмотів капітан, — здається, вони втратили до нас будь-який інтерес раніше, ніж ми встигли щось зрозуміти.

Вель нічого не сказала; вона думала про далеку Землю — маленьку часточку безмежного світу і про людський розум — крихітну іскру якогось гігантського загадкового багаття…

Переклад В. Геника

Цю дивовижну історію розповів дон Антоніо Сальватор ді Рівера — старий лінгвіст і хранитель музею в Порто-Альте на острові Мадейра. Де в ній закінчується правда і де починається вигадка, нехай вирішують самі читачі.

Портрет датований 1889 роком, тобто написаний задовго до появи відомої праці Альберта Ейнштейна про відносність часу. Крім того, квапливість, з якою ігумен поспішив оволодіти ключами від підземелля…

Утім, почну по черзі.

Ми проводили океанографічні дослідження в Атлантиці за програмою Міжнародного геофізичного року. У Біскаї потрапили в сильний шторм. Ураган пошкодив кермове управління і відігнав легку шхуну далеко на південний захід. До Фуншалю ми зайшли лагодитися і простирчали там більше двох тижнів.

Моя спеціальність — геологія моря. Опинившись на Мадейрі, я намагався не гаяти часу марно. Цілими днями бродив по скелястих кряжах, складених вулканічними породами. Радів, що можу ближче познайомитися зі шматочком океанічного дна, перетвореним рухами земної кори в невеликий гористий острів.

Вогка полуденна спека змусила мене одного разу змінити маршрут. Я спустився з гір до прибережного селища, черепичні дахи якого виглядали з густої зелені над тихою блакитною бухтою.

У маленькій кав’ярні напівголий кельнер-мулат із шапкою кучерявого чорного волосся і великою срібною сережкою в лівому вусі пояснив на суміші французької й англійської, що селище називається Порто-Альте, що тут живуть рибалки, винороби й робітники консервних заводів, що восени в Порто-Альте приїжджають туристи з Європи й Америки.

— Маса туристів, сер, — тараторив кельнер, наливаючи в гранований келих каламутнувате місцеве вино. — Музей, сер. Іншого такого немає на світі. Кожному цікаво подивитися… Атлантида, сер… Справжня, без найменшої підробки… Мосьє чув? Милосердний Господь прогнівався на Атлантиду й послав усесвітній потоп. Усі потонули, окрім найспритніших пройдисвітів. Вони врятувалися на нашому острові. Мосьє не вірить? Щоб я провалився разом з таверною, якщо брешу… Це трапилося давно. Тоді не було вчених, які б описали все це. Лише дещо потрапило в Біблію… Мосьє захоче відвідати музей і сам переконається. Ще келих вина, сер?

Я подякував, розплатився і вийшов на набережну під нерухомі крони гостролистих пальм. На шляху до пляжу помітив будівлю з сірого пористого каменю. Вона стояла осторонь від решти будиночків селища, що тісно збилися на крутому прибережному схилі. За густим, запущеним парком, що оточував будівлю, біліли башти монастиря. У напівзруйнованій огорожі парку була хвіртка. Біля неї напис по-англійськи й по-португальськи — «Історичний музей».

Пляж знаходився в декількох кроках. Викупавшись, я приліг на шезлонгу під парусиновим тентом. Ледь шурхотіли хвилі. Повітря було гаряче й нерухоме. Я ліниво подумав, що мине ще не менше трьох годин, поки спека почне спадати. Сіра будівля знову привернула погляд. Що, коли зайти в цей музей? Там під кам’яними склепіннями в непроникній тіні старого парку могла зберегтися прохолода…

Від хвіртки до будівлі музею вела доріжка, вимощена білими мармуровими плитами. У шпари між ними пробивалася трава. Біля входу нікого не було. В похмурому круглому холі панувала прохолода. В кутку дрімав старий воротар. Я зняв капелюх. Витер хусткою мокре чоло.