Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Вель голосно схлипує.
— Не треба, люба. Ми маємо бути дуже сильними. Адже нас тепер лише двоє… І перш ніж відлетіти, ми ще мусимо збагнути, що тут відбувається, що за таємничі сили ховаються за позірною гармонією цього дивного світу.
— Як усе безглуздо і жорстоко…
— З нашої людської точки зору — так… Але треба постаратися поглянути ширше… Ми тут прибульці… Чужі всьому… Сьогодні вранці ти добре сказала: ми нічого не знаємо про цей світ, нічого… А наше-бо завдання дізнатися… Ми припустилися помилкового ходу. Це моя провина. Тепер треба спробувати виправити помилку.
— Його ми вже не воскресимо…
— Такі експедиції, як наша, — завжди ризик. Ми — розвідники невідомого. За це нас обдаровують довголіттям… за земним відліком… Тих, хто повертається…
— А тим, хто загинув, споруджують пам’ятники, еге ж? Навіщо йому тепер пам’ятник?
— Заспокойся. Ходімо звідси!
— Не треба було їх чіпати, не треба, не треба…
— Тоді ми нічого не дізналися б. І наступна експедиція, яка висадилася б тут, могла б розділити долю Шерра. Ти ж розумієш… Шерр і його супутники стали жертвами чогось подібного. Ми мусили з’ясувати. І Лур це розумів…
— Але ми нічого не з’ясували…
— Ну, тепер ми дещо вже знаємо. Лише нам ще не все зрозуміло. Тепер треба постаратися зрозуміти…
— Одне я вже зрозуміла. Я не годжуся для таких експедицій. На Землі помилилися, вибравши мене… Поки все було добре, я щось могла, а зараз…
— Твій шлях зоряного навігатора, Вель, лише почався. Твої дороги попереду. Не поспішай вирішувати… І в усякому разі нас із тобою ще чекає зворотний шлях. Достатньо часу, щоб подумати. Але якщо ти все-таки твердо вирішиш піти після повернення, тебе ніхто не буде стримувати. Це право кожного з нас, незалежно від того, провів він у зоряних рейсах рік чи тисячу земних років.
— Що ви зараз хочете робити?
— Піду на пульт управління. Сьогодні моя нічна вахта. Подумаю, «пораджуся» з електронними машинами. Ти йди відпочинь, а завтра вранці ми все вирішимо.
— Можна, я залишуся з вами?
— Як хочеш…
По дорозі в центральну апаратну вони проходять повз внутрішню камеру вхідного шлюзу, де годину тому знайшли Лура.
— Подивимося ще раз, — пропонує капітан.
Безшумно відсуваються масивні двері. Камера порожня, лише в кутку стоїть неприбраний екран-привада — джерело ультрафіолетового випромінювання.
Капітан уважно оглядає стіни, підлогу, контрольну апаратуру.
— Ні, нічого, — каже він задумливо. — Жодних слідів…
— Ви думали знайти рештки бабок? — пошепки питає Вель.
— Ні, звісно… Я маю на увазі випромінювання, що вразило Лура. Схоже, що воно все-таки було спрямованим. З цього випливало б, що удар призначався лише йому.
— Може, заглянути в зовнішню камеру? — шепоче Вель.
— Там зараз стиснутий азот. Він заповнив камеру відразу ж, тільки-но спрацював захист і зачинився вхідний шлюз. Навряд чи ми знайдемо там щось, але поглянути можна.
Капітан натискає кнопку над дверима, що ведуть у зовнішню камеру шлюзу. Чутно тихе шипіння. Відтак у дверях спалахує зелене вічко і вони безшумно відсуваються.
Зовнішня камера теж порожня. Вхідний люк щільно закритий. Двері, що ведуть у приміщення, де зберігаються скафандри, засунуті.
— Нічого, — каже капітан. — Так я й гадав…
— Ось, — Вель швидко нагинається, — дивіться, тут…
Із паза, в який заходить край масивної заслони люка, стирчать кінці прозорих крил. Капітан також нагинається, уважно розглядає тонюсіньку, в золотистих жилках, тканину.
— Одну все-таки розчавило, — із зітханням промовляє він і хоче торкнутися пальцями крил.
— Не треба! — Вель хапає його за руку.
— Тепер це безпечно. — Капітан м’яко відводить руку Вель і обережно торкається прозорої тканини кінчиками пальців. — Вони можуть бути небезпечні живими… Можуть бути… Наприклад, коли обороняються. А ця загинула, як і наш Лур…
— Звільнимо її звідси?
— Завтра… Не варто відкривати вночі зовнішній люк…
Музика… Знову ця музика… Вель хоче отямитися й не може. Нарешті їй удається… Дівчина розплющує очі. Вона лежить одягнена на канапі у своїй кабіні. Судячи з годинника, глупа ніч. Двері в коридор прочинені. Музика продовжує звучати десь удалині. Ну звісно, саме музика її й розбудила. Вель починає пригадувати… Вона задрімала в кріслі у центральній апаратній… Капітан сидів біля пульта управління. Значить, капітан відніс її сюди. А Лур… Лур загинув учора ввечері під час цього жахливого експерименту. Вони залишилися удвох з капітаном. Тіло Лура лежить у сусідній кабіні…
Вель схоплюється. Вона не може залишатися тут сама. Треба бігти в центральну апаратну. Там капітан… Треба сказати йому про музику. Раптом він не чує?.. Але як пройти повз кабіну Лура?.. А може, покликати капітана сюди? Вель хоче увімкнути екран внутрішнього зв’язку, але екран раптом освітлюється сам. На ньому… обличчя Лура. Вель ціпеніє від жаху й дивиться на екран широко розплющеними зупиненими очима.
— Досить, — каже Лур з екрану, — припини нарешті… Тобі давно пора спати.
Екран гасне.
«Ну звісно, я все ще сплю. Треба прокинутися… За всяку ціну треба прокинутися».
Вель зажмурює очі, боячись, що екран знову освітиться. «Я повинна змусити себе прокинутися, — твердить вона, — повинна змусити…»
Музика звучить усе голосніше. Мелодія схожа на вчорашню, але в ній з’явилися нові відтінки й ритми. Вель відчуває, що вже не в змозі опиратися цим звукам. Якщо вона не може прокинутися, хай краще ця музика, ніж мертвий Лур на екрані…
Музика, урочиста і владна, виносить геть із тісної кабіни. Знову блакитні рівнини, залиті спокійним світлом нежаркого сонця. Обрідні хмари у глибокому зеленкувато-фіолетовому небі. Самотня постать у синьому, облямованому золотою крайкою плащі. І знову Вель не може розгледіти обличчя. «Що ви
