Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Але невже в цілому світі не знайшлося…

— Мовчи… І твоя країна не забажала б мати справи з божевільним. Вимагали доказів справжності всього, що зберігається тут. Це було блюзнірством. Я ладен перегризти горло тому, хто не вірить, але не принижуся до доказів, що я не брехун.

— Які докази? Хіба ці пам’ятки не говорять самі за себе? Я не фахівець, але…

Старий презирливо посміхнувся.

— Це видно, — пробурмотів він, витираючи сльозаві очі брудною хусточкою, — це-бо видно… А ось ті, хто розуміє… Їм потрібні докази! Вони знають, що старий ді Рівера після смерті Жака Дюваля все життя працював сам. У нього немає свідків… Він міг сфальшувати документи, музейні книги. Він міг сам власноручно створити всі ці колони, орнаменти, арки, ходи сверлунів, руку дівчини. Хі-ха-ха-ха…

Його верескливий сміх розбудив відлуння цієї дивної зали. Старий уже замовк і знову тер очі хусточкою, а сміх ще звучав десь удалині за подвійним рядом кам’яних колон.

Мені знову стало моторошно, і я подумав, що люди, які називали його безумцем, були недалекі від істини.

— Ні, — сказав він, неначе вгадуючи мої думки, — ні-ні. Це все значно складніше, ніж ти припускаєш… Але досить. Мені не слід було говорити про це… Йди! Час замикати музей.

— А як же портрет, — запротестував я. — Хто зображений на ньому?

— Хочеш знати?

— Хочу.

— Я міг би відбутися від тебе небилицею, — задумливо промовив ді Рівера, — або просто вигнати за настирливість… Не ображайся… Я вигнав звідси не одного любителя чужих таємниць, особливо зі зграї журнальних брехунів… Ненавиджу їх… Цієї долі не уник і вельмишановний сер Френсіс Сноудон з Королівського товариства… Дурень намагався просторікувати, що тут він бачить пам’ятки критської культури[40], а не те, що тут є. Бачив би ти, як він драпав! Я викинув услід його портфель, котелок[41] і парасольку… Але з тобою інакше: не скажу, щоб ти мені сподобався. Я ще не розкусив тебе. Втім, далебі, дещо розповім. На твоїй батьківщині про мої праці не чули… Але ставлю умову: ти не перетвориш це на цікаву байку для простаків. В усякому разі, поки я живий. Обіцяєш?..

— Ви хочете, щоб я зберіг у таємниці вашу розповідь?

— Я хочу того, що я сказав, — скипів ді Рівера. — Не перетворювати історію зниклого народу на анекдот. Ти зрозумів? Те, що ти почуєш, справді відбулося. Якби я вірив у бога, я міг би заприсягтися. Але я перестав вірити сімдесят років тому. До того ж я присягався лише один раз у житті. Я не вимагаю вірити мені, але наполягаю, щоб ти обіцяв не знущатися з почутого. Не можна більше зганьбити істину, як зробивши з неї фантастичне оповідання.

— Обіцяю, що не напишу фантастичне оповідання, — урочисто промовив я.

— Поки я живий, — повторив ді Рівера. — Амінь. Отож, слухай… Утім, ні. Йди в бібліотеку, там зачекай.

Він обернувся і, крекчучи, поліз по сходах в альков. Я поволі рушив через напівтемну залу. Ступивши декілька кроків, обережно озирнувся. Старий у глибокій задумі стояв перед портретом, не відриваючи від нього пильного погляду.

Чекати мені довелося досить довго. Нарешті почулися човгаючі кроки. Старий з’явився біля входу в бібліотеку.

— Я мушу замкнути вхідні двері, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Воротар хворий, і мені доводиться виконувати його обов’язки… Жалюгідні шеляги, які роззяви платять за вхід, — весь дохід музею.

— А чи не піти нам до кав’ярні? — нерішуче запропонував я.

Старий швидко озирнувся, допитливо глянув мені в очі. Відтак байдуже сказав:

— Ходімо… Лише попереджаю… у мене… немає грошей. Останні дні в музей ніхто не заглядав… окрім тебе.

Ми вийшли надвір. Сонце вже висіло низько над обрієм. Легкий бриз ніс вологу прохолоду. Від його поривів починало шелестіти широке листя пальм. Неподалік шумно зітхав океан.

Біля входу в музей на кам’яній лаві лежала пачка журналів.

Ді Рівера підняв їх, перегорнув, обережно склав у крісло, що стояло в холі.

— Милостиня музеєві, — пояснив, зачиняючи важкі дубові двері. — Шлють безкоштовно… Подекуди пам’ятають про нас…

У кав’ярні той самий напівголий кельнер зі срібною сережкою в вусі, розуміюче підморгнувши мені, заставив столик тарілками, мисками і пляшками. З того, як старий ді Рівера потирав худі пальці й ковтав слину, я зрозумів, що він дуже голодний…

Ми вечеряли довго: запивали гіркуватим вином гострі місцеві страви й обмінювалися порожніми фразами. Коли на столі з’явилися маленькі філіжанки ароматної кави й таця з фруктами, старий витер серветкою тонкі безкровні губи, уважно поглянув на мене і сказав:

— Ти хотів знати історію портрета. Слухай… Це портрет чоловіка, викинутого хвилями на берег за декілька миль звідси, ген за тим скелястим мисом уранці 28 червня 1889 року. Двоє молодих нероб вешталися того ранку берегом. Один з них хотів стати лінгвістом. Він приїхав на Мадейру вправлятися в португальській мові. Але його цікавили мови взагалі. Того ранку в нього в кишені був томик віршів Сафо[42] й він викрикував на все горло звучні строфи на давньогрецькій мові. Він хотів перекричати океан… Другий був художником. Він приїхав малювати воду, небо й скелі. Пробираючись уздовж берега, лінгвіст і художник помітили на мокрому піску червону пляму. Вони підійшли ближче і побачили гарний плащ із дивовижно легкої й еластичної пурпурової тканини, вигаптуваної золотими візерунками.

Я оголосив, що це римська тога