Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Далі йшли розлогі цитати з Платона, який уперше розповів людям про Атлантиду.
«Єгипетські жерці розповіли грецькому мудрецеві Солону, — читав я, — що елліни — свіжа квітка на дереві людства. І задовго до них у Елладі існували сильні держави і жив освічений народ… Записи вказують, що народ цей колись зіткнувся з грізною силою, що наступала на всю Європу й Азію з боку Атлантичного моря. Там, за Геракловими Стовпами, тоді знаходився острів, більший від Лівії, і від нього відкривався доступ до інших островів і до материка. На цих землях, званих Атлантидою, утворилася велика і грізна держава. Вона володіла Лівією до Єгипту і Європою до Тірренії. Вона готувалася поневолити й Елладу і весь світ. Проте великі нещастя обрушилися на країну атлантів. Розверзлася земля, і захиталися гори, і вулкани почали викидати вогненну лаву, і в один день і тяжку ніч уся Атлантида занурилася в море разом з військовою силою, народом і містами».
Переконавшись, що й решта текстів запозичена з Платона, я попрямував у наступну залу. Це була бібліотека. Її заповнювали важкі різьблені стелажі, забиті книгами. Тут зберігалися тисячі томів на різних мовах, і всі ці книги були про… Атлантиду.
Філософські трактати стояли поряд з науково-фантастичними романами, товсті монографії істориків — поряд з альбомами газетних вирізок. Я ніколи не уявляв, що про Атлантиду написано так багато.
Здивований, я переходив від одного стелажа до другого, пробігав очима написи на корінцях, брав у руки товсті фоліанти, гортав їх… Атлантида, лише Атлантида… У багатьох книгах про неї лише згадувалося, і тоді ці місця були відзначені спеціальними закладками. Над стелажами висіли карти Атлантичного океану: старовинні, складені багато сторіч тому, карти кінця минулого століття і найбільш сучасні, видані в Нью-Йорку і Москві, Лондоні й Лісабоні вже після закінчення другої світової війни.
Посеред кімнати на великому столі, заваленому журналами, стояв величезний глобус. На ньому, на блідо-блакитному тлі Атлантичного океану, червоною тушшю були нанесені контури затонулого материка. Я напружено вдивлявся у незвичний для ока малюнок географічних меж. Людина, що зібрала цю дивовижну бібліотеку й нанесла на глобус обриси Атлантиди, мала у своєму розпорядженні відомості різної достовірності. Одні межі були показані жирною червоною лінією з вигинами півостровів, заток і мисів, другі — ледь намічені схематичними штрихами, треті, найменш достовірні, зображені пунктиром. Річки перетинали зниклий материк. Вони брали початок у гірському ланцюзі, який тягнувся з півночі на південь. У цьому ланцюзі я без зусиль упізнав Серединний Атлантичний хребет.
На захід від хребта рій дрібних цяток означував межі великої пустелі. В її східній частині був намальований дивний знак, схожий на сигару. До нього вела тонка чорна нитка. Такі самі нитки, очевидно дороги, сполучали кола міст.
Придивившись, я помітив, що контури Європи й Північної Америки в багатьох місцях виправлені й відрізняються від сучасних. Піренейський півострів і гори Атласу продовжені в західному напрямі, Біскайська затока зменшена наполовину, Ла-Манш відсутній. Північ Європи й Америки була вкрита тонким синім штрихуванням. Її межа відповідала контуру льодів у період Великого зледеніння.
Це була не сучасна карта з гіпотетичними обрисами затонулого материка, а палеогеографічна карта четвертинного періоду[34], складена з якоюсь фантастичною детальністю…
Невідомий автор використав новітні дані з топографії океанічного дна й чудово знався на тонкощах палеогеографії четвертинного часу. Але, з другого боку, безліч дивовижних деталей, почерпнутих з невідомих джерел, ставили малюнок на глобусі на грань чистої фантазії. Я марно шукав дату, прізвище автора, якісь умовні позначення. Вони були відсутні.
Можливо, глобус не був музейним експонатом? Але тоді навіщо він тут? І чому переддвер’ям цієї частини музею служить бібліотека?
Не знайшовши відповіді на свої питання, я облишив глобус і рушив далі. Наступна зала виявилася величезною. Косі вузькі вікна, розташовані під самою стелею, були затягнуті червоними шторами: у червонуватому присмерку тягнулися кудись удалину ряди колон, що підтримували кам’яне склепіння. Лише ступивши кілька десятків кроків, я зміркував, що ця зала значно більша від усієї музейної будівлі і що я знаходжуся в підземеллі.
На масивних дерев’яних постаментах уздовж стін і між колонами стояли й лежали якісь плити, грубо обтесані кам’яні блоки, капітелі розбитих колон, шматки різьблених карнизів, ажурних арочних перекриттів.
Напівтемрява зали не дозволяла читати етикетки, написані латиною дрібним бісерним почерком. Лише біля мармурового карниза, прикрашеного тонким орнаментом з квітів і листя, вдалося розібрати напис: «Острів Корво. Левова бухта, західний берег, 1898 рік».
Червонувата сутінь підземної зали, дивовижні архітектурні деталі й орнаменти, що без сумніву були пам’ятками дуже стародавньої культури, сліди сверлунів, які свідчили, що більшість зібраних тут предметів дістані з дна моря, загадковий малюнок на глобусі — все це разом узяте створювало особливу атмосферу таємничого й хвилюючого очікування. Мені раптом здалося, що я справді опинився на порозі великої таємниці, як стверджував напис біля входу… Варто зробити ще крок — і з’явиться хтось, хто зможе перетворити уламки померлої цивілізації на чудові палаци і храми невідомого стародавнього світу. Невже всі ці шматки каменю, що зберігають сліди різців невідомих художників, — матеріальні докази існування Атлантиди?
Я торкнувся рукою одного з них. Це була капітель величезної колони з химерним і складним фантастичним орнаментом; матеріал — полірований зливний кварцит[36] — камінь надзвичайної міцності, з біса важкий для обробки. Якими інструментами були вирубані з нього архітектурні деталі? Навіть у наші дні подібне завдання не належало до легких.
Сутінкова зала здавалася безконечною. Смуги червонуватого світла проникали у вузькі прорізи схожих на бійниці вікон, вихоплювали з напівмороку шматки мармуру, базальту, граніту й безліч інших матеріалів, склад яких не можна було відразу визначити.
Я поволі йшов уперед. Ось шматок витонченої, строгої колони, край величезної мармурової чаші, архітрав
