Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Так, це був незвичайний музей. На його експонатах лежала печать нерозкритої таємниці. Від них віяло старовиною тисячоліть, а не століть. Тут не потрібні були вигадливі етикетки, як там, нагорі. Ці камені говорили своєю мовою. Вона була зрозумілою й загадковою водночас. Але такі загадки не розкриваються декількома словами.
Зала закінчувалася невеликим альковом[38]. Щоб проникнути туди, треба було піднятися вузькими сходами з десятком кам’яних приступок. Альков був порожній і залитий яскравим денним світлом. Світло проникало звідкись зверху. Після присмерку зали я зажмурився.
А коли розплющив очі, побачив Його…
Власне, це був звичайний портрет у повен зріст на тлі морського пейзажу. В інший час, у іншій обстановці він, либонь, не справив би на мене особливого враження. Але тоді, після огляду підземного музею, збуджений атмосферою якогось таємничого очікування, я був приголомшений. Я завмер на місці й не міг відірвати погляду від мужнього й скорботного обличчя.
Художник зобразив його на березі океану. Зеленкуваті вали обрушувалися на скелястий берег і розсипалися клаптями білої піни. Він стояв на карнизі серед темних, покритих водоростями скель, прихилившись спиною до урвища. Однією рукою притискав до грудей складки широкого пурпурового плаща. Другу — смагляву й сильну — простягнув перед собою, стискаючи нею виступ скелі, немов штурвал стрімкого корабля. Вітер розвівав довге сиве волосся, стягнуте на чолі золотим обручем. Бліде обличчя, не рушене зморшками, було спокійне. Лише глибокі складки в кутиках уст свідчили про довгі роки випробувань. Широко розплющені очі були спрямовані в океан. У них були скорбота і питання, і величезне знання…
— Надивився? — почувся глухий голос, що мовби виходив з-під землі.
Я здригнувся й озирнувся.
Внизу, біля сходів, що вели в альков, стояв старий сторож.
— Хто це? — тихо запитав я, указуючи на портрет.
Старий усміхнувся:
— Він народився дванадцять тисяч років тому… Йому випало пережити свою вітчизну.
— То, значить, це не портрет?
— Портрет… Написаний через декілька днів після його смерті. З пам’яті… Але схожий… Такий схожий… — щось подібне на зітхання вирвалося з запалих грудей старого. — Жак був талановитим художником…
— Жак?
— Жак Маріан Дюваль — мій друг… Ми разом з ним приїхали на цей острів сімдесят з гаком років тому.
— Даруйте, а хто ж тоді ви?
— Мене звуть Антоніо Сальватор ді Рівера. Маю сумнівну честь називатися вченим хранителем того ярмаркового балагану, який ти бачив нагорі.
Я закусив губу. Старий уважно стежив за мною, примруживши червоні сльозаві очі.
— Що тебе ще цікавить?
— Усе це, — я вказав углиб похмурої зали, — звідки?
— Ходи сюди, — сказав він замість відповіді.
Я поглянув ще раз на портрет у алькові і спустився кам’яними сходами в залу.
— Ти хто такий? — запитав він, коли я зупинився біля нього.
Я сказав.
Старий потер висохлою рукою жовте воскове чоло.
— Пригадав, — пробурмотів він, поглядаючи на мене. — Читав твої статті про Атлантичний океан… Там усе дурниці… Не перебивай… Дурниці… Але в одному ти маєш рацію… Молоді опускання дна… Вони тривають… Його край, — він кивнув на портрет, — іде на глибину…
— Не розумію… Хто він?
— Не поспішай… Його одноплемінники обробляли ці камені… Бачив руку дівчини? Довершенішої руки не створив жоден скульптор Землі за всю історію незліченних поколінь. А орнаменти! Ти десь бачив такі?..
— Ні, — зізнався я.
— Ще б пак… Їх мистецтво залишається неперевершеним.
— Це все ви дістали з дна океану?
Старий презирливо усміхнувся.
— Це повернув океан. Той, хто спуститься на дно… — він замовк, не закінчивши фразу, і відвернувся.
— Знайде Атлантиду, — підказав я.
— Навіщо шукати, — він роздратовано пересмикнув худими кістлявими плечима. — Вона давно знайдена. Вона навколо. Ми знаходимося в центрі південно-східної провінції. За двадцять миль[39] на північ розташований Великий східний порт. Звідси їх судна плавали до берегів Африки і до Середземного моря. На схилах цієї гори, що перетворилася на острів, була велика обсерваторія.
Він говорив так, немов бачив усе це навіч.
— Звідки ви знаєте? — не витримав я.
Він не розсердився. Пильно подивився на мене. Відтак тихо заговорив, немов балакаючи з самим собою:
— Я дуже старий… Доживаю останні місяці, якщо не дні… Все життя я присвятив одній мрії. Хотів повернути людям загублену ланку великого ланцюга їх історії. Наді мною знущалися. Одні тому, що були розумні, боялися й заздрили, інші — тому, що були глупаками. Але я присягнувся йому, що не відступлю, — старий указав у альков, — і намагався дотримати клятви… Тут зібрано все, що вдалося зібрати за сімдесят років короткого людського життя. Про кожен з цих каменів можна написати книгу… Зараз у мене не лишилося ані сил, ані грошей. На батьківщині я оголошений кримінальним злочинцем, який викрав і розтринькав статки цілої сім’ї… Своєї сім’ї… Ти розумієш? Ці камені поглинули все. І якби в мене було ще більше… — він махнув рукою.
— Але чому ви не написали про це?
— Спочатку тому, що був молодий і дурний. Хотів дізнатися більше й відразу вразити світ своїми відкриттями… Потім, коли порозумнішав, то вже знав так багато, що… мені не повірили. Історією його країни, — він знову кивнув у бік портрета, — хотіли займатися багато, а докази були лише в мене. Знаєш, що зробили з моїм першим рукописом? Це був науковий трактат, а його видали як фантастичну повість. Я мало не з’їхав з глузду. Подав до суду, і мене-таки оголосили божевільним. Другу книгу взагалі відмовилися друкувати. А коли я вирішив видати книгу сам… у мене вже не
