Повернення до зірок - Едмонд Мур Гамільтон

— Варрен, Кано, Ранн, де ви? — Щосили крикнув раптом Хелл. Але ніхто з його людей не відгукнувся.

— Отже, їх немає поблизу, — рішив антаресец. — А ми сидимо у цій залізній мишоловці. Що ж робити?

— Чекати, — лаконічно відповів Ґордон.

Чекати довелося більше години. Потім, без будь-якого попередження, двері відчинилися. На порозі з’явився молодий чоловік з гордовитим виразом обличчя. На його чорній формі виблискував знак Булави.

— Емблема Сін Крівера! — Вигукнув Ґордон, — Так я і думав!

— Граф готовий вас прийняти, — сказав молодик. — Ідіть. Якщо, звісно, не вважаєте за краще, щоб вас волокли силою.

За його спиною у коридорі стояли двоє охоронців, озброєних паралізаторами.

— Ми підемо самі, — сказав Ґордон. — 3 мене досить і головного болю.

Вони вийшли під жаркі промені сонця і попрямували вулицею, колись широкою, але з часом вона поступилася натиску лісу і перетворилася на вузьку стежку. Подекуди крізь листя блищали металеві фасади будинків. В одному місці посеред просторої колись площі височів навіть пам’ятник — статуя людини у космічному скафандрі. Безсумнівно, це був один із Зоряних Капітанів, які привезли сюди нещасних колоністів.

«Поглянь-но довкола, Капітане, і радітиме твоє серце! — Подумав Ґордон, — Все, що ти створив тут, давно вже мертве. Нащадки твого народу у результаті непередбаченої мутації давно вже перетворилися на крихітних полохливих тварин, яку ховаються у густому листі дерев. Але не піддавайся розпачу, Капітане. Возрадуйся, що очі твої сліпі і не бачать плодів твоєї діяльності…»

Бранців завели до будівлі, яка, ймовірно, колись була мерією. У просторому, похмурому залі комфортабельно влаштувався зі склянкою в руці граф Сін Крівер. Він був одягнений у чорне, лише на грудях зухвало блищала родова емблема. На Ґордона він дивився майже дружелюбно.

— Ви заподіяли нам на Тейні чимало клопоту. Але зараз, вважаю, попалися цілком надійно… — Він спустошив келих і додав: — Хочете добру пораду? Ніколи не довіряйте негідникам… Таким як Джон Оллен, наприклад.

— Он воно що! — Зрозумів Ґордон, — Оллен — ваша людина!

Дійсно, це все пояснювало. Оскільки барон виявився зрадником, то саме він, безумовно, провіз на Троон телепата з Магелланових Хмар.

— Де мої люди? — Похмуро запитав Хелл Беррел.

Сін Крівер привітно посміхнувся.

— Ми не претендуємо ні на ваших людей, ні на ваш корабель. Вони нам не потрібні і, отже, знищені. Так само, як будете знищені і ви, коли зникне потреба у вас. Хелл стиснув кулаки. Здавалося, він готовий кинутися на графа. Але конвоїри з паралізаторами зробили крок вперед. Сін Крівер продовжував:

— Ми допитаємо вас пізніше. До речі, ви тут лише виключно тому, що вас побажав побачити один старий друг. Бард, скажіть йому, що вони вже прибули.

Один з охоронців попрямував до дверей в глибині залу і вийшов. При звуці кроків волосся на голові Ґордона встало дибки — він зрозумів, що очікує на них з Хеллом. Але передчуття цього разу виявилося хибним. У дверях з’явився аж ніяк не силует, закутаний з ніг до голови у сіру тканину, а високий, широкоплечий чоловік з жорсткими рисами обличчя і пронизливим поглядом. Він зупинився, з посмішкою розглядаючи полонених.

— Клянуся Небом! — Вигукнув Хелл Беррел. — Шорр Кан!

— Неможливо, — прошепотів Ґордон. — Це обман. Я сам бачив, як Шорр Кан помер від рук своїх же людей… Двійник Шорр Кана розсміявся від щирого серця.

— Ви бачили по телестерео те, що хотіли побачити, Джонен. Ви дозволили обдурити себе. Погодьтеся — якщо врахувати брак часу, я розіграв це зовсім непогано. Голос був точнісінько таким, як голос Шорр Кана. І ще — як голос мерця, який виголосив у безпросвітній ночі: «То ось, значить, як він виглядає!» Але людина була цілком живою.

Підійшовши ближче, він перейшов на задушевний тон:

— Ситуація, у яку я потрапив з вашої ласки, виявилася досить складною. Проклятий Руйнівник погрожував рознести мій флот на тріски. Пронюхавши про неминучу поразку, народи Темних Світів збунтувалися і вийшли на вулиці. Моя шкура була під загрозою. Потрібно було знайти вихід, і дуже швидко. — Він задоволено посміхнувся.

— Ви всі попалися на вудку, чи не так? Кілька вірних офіцерів розіграли сцену капітуляції з бідним старим Шорр Каном у головній ролі. Яка рана! Яка гра! Який актор зіграв би власну смерть настільки достовірно? Він переможно зареготав. Мозок Ґордона відмовлявся вірити почутому, однак перед ним, безперечно, стояв справжнісінький Шорр Кан.

— Але ж у руїнах цитаделі знайшли ваше тіло…

— Там знайшли чиєсь тіло, так буде точніше. Тіло одного з оборонців. Фігура, мабуть, була схожа на мою, тільки і всього. Точне впізнання навряд чи було можливим — ми спалили все, перш ніж зникнути.

— І з того часу ви ховаєтеся тут, на Межі? — Остаточно примирився з фактом Ґордон.

— Вірніше сказати, перебуваю при дворі деяких своїх друзів. Граф Сін Крівер — один з них. І коли стало відомо, що у наші краї заглянув мій добрий знайомий Джон Ґордон, якого я, щоправда, ніколи не бачив, я, природно, поспішив його привітати. «Він як і раніше надзвичайно нахабний і цинічний», — подумав Ґордон. А вголос сказав:

— Ну що ж. Я щасливий, що вам вдалося врятувати свою шкуру, Шорр Кан. Звісно, жити на милостиню якогось Сін Крівера — це велика честь. Особливо якщо ти був колись володарем Темних Світів… Але навіть це — краще, ніж нічого.

Колишній диктатор знову зареготав:

— Чуєте, Сін? Тепер ви розумієте, за що я люблю цього хлопця? Навіть перед лицем неминучої смерті він не може упустити момент, щоб не образити мене і не посіяти розбрат між нами!

— Чуєте, Хелл? — У тон підхопив Ґордон. — Як тримається! Непогано, правда? Володар Хмари, повелитель Темних Світів, який ледь не підкорив Галактику… І ось він ховається на