Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Минув місяць чи два, доки він зумів повернутися. Потому відчув поворот не стільки в просторі, скільки у власній історії. Непоправний. Той Бланд, який повернувся, щоб влитися в непорушну білу обитель, яку споглядав горічерева на дивані, далеко, за багато тисячоліть, змінився назавжди.
Незабаром більшість часу він присвячував великому дивану, а на Стейт-стрит майже не з’являвся. Дружина його ніколи ні про що не запитувала, сяк-так ходила кімнатами, заводила розмову про домашні справи, а Бланд, якщо перебував у тілі, їй відповідав, але частіше — ні. Не попередивши бодай телефоном, під дверима почали збиратися дивні люди. Босота, іноземці з маслянистою шкірою незвичайних відтінків, з жировиками, ячменями, кістами, хрипінням, гнилими зубами, кульгаві, з уважними поглядами або — що навіть гірше — з Дивними Нетутешніми Усмішками. Дружина пускала в дім усіх, і двері кабінету м’яко зачинялись у неї перед носом. Зсередини долинало лише джеркотіння голосів, очевидно, якоюсь іноземною мовою. Ці люди навчали її чоловіка техніки мандрів.
Бували, хай і нечасто, мандри у географічному вимірі, що заводили на північ по синіх, холодних сліпучо-синіх морях до юрмища плавучих крижин, до найдальших крижаних стін. Наша розсудливість непоправно нас підводила, ми більше уваги приділяли Пірі та Нансенам, які поверталися живими, — навіть гірше, їхні досягнення ми називали «успіхом», хоча й вони зазнавали невдачі. Вони поверталися, поверталися до слави, до славослів’я — і тому зазнавали поразки. Ми лиш тужили за сером Джоном Франкліном чи Саломоном Андре: оплакували їхні кам’яні могили, їхні кістки, і серед убогого промерзлого сміття не помічали вістей про їхню перемогу. На той час, коли техніка дала нам змогу легко мандрувати до тих місць, ми вже втратили будь-яку здатність відрізняти перемогу від поразки.
Що ж відшукав Андре у полярній тиші, що ми мали б почути?
Бланд, який досі навчався, наразі не втратив потягу до галюцинацій. Він знав, де перебуває в конкретну хвилину, та, повернувшись, уявляв, наче мандрував під історією, мовляв, історія — це розум Землі, в ній існують страти, що залягають досить глибоко, шари історії, аналогічні шарам вугілля та нафти у тілі Землі. Чужинці сидять у вітальні, бурмочуть над ним, на всьому, чого торкаються, залишають огидні масні плями, намагаються провести Бланда крізь цю фазу, і їх дратує те, що видається їм дурними та хамськими забаганками. Він повертається, марячи про знайдене ним громаддя, про членів астрального «IG», чия місія, як натякав Ратенау через медіума, Петера Саксу, поза межами буденного добра та зла, там ці відмінності безглузді…
— Ну так, ну так, — витріщаються на нього, — але чого тоді твердять «дух і тіло»? Нащо розділяти?
А просто важко звикнути до дива відкриття, до того, що Земля — жива істота, після всіх років, коли він вважав її велетенською тупою каменюкою, а тепер виявив у ній тіло й душу, і Бланд знову почувається дитиною, знає, що теоретично не повинен прив’язуватися, але закоханий у своє відчуття дива, в те, що знову його набув, хоча й так пізно, і навіть знаючи, що незабаром від нього мусить відмовитися… Виявити, що Тяжіння, над яким ніхто не задумується, насправді — щось дивовижне, Месіанське, надчуттєве в тілі й духові Землі… пригорнувши до святого центру залишки вимерлих біологічних видів, зібравши, спакувавши, перебудувавши та переплівши молекули, які на іншому боці кам’яновугільні Каббалісти, помічені Бландом у подорожах, підберуть, візьмуть вивареними, роз’єднаними, витлумаченими до останньої пермутації корисної магії, і по століттях після виснаження знову знаходитимуть небачені молекулярні фрагменти, сполучатимуть і пересполучатимуть у нову синтетику…
— То все байки, вони нічим не кращі за Кліпот, шкаралупа мерців, не марнуй на них часу…
Решта нас, не обраних для просвітлення, лишаються поза Землею, на милість Тяжіння, яке ми лиш нещодавно навчилися фіксувати і вимірювати, змушені тинятися в межах власних лобних долей віри у Вабливі Відповідності, розраховуючи, що на всяку псі-синтетику, здобуту із душі Землі, знайдеться мирська молекула, більш-менш звична і пойменована, — нескінченно борсатися в пластикових дрібницях, у кожній вишукуючи Глибинне Значення і прагнучи впорядкувати їх усі, як члени ступеневого ряду, усі, що сподіваються зібратися в нульовій точці певної колосальної й таємничої Функції, чиє ім’я так само, як і переставлені імена Бога, вимовляти заборонено… пластиковий язичок саксофона звуки неприродного тембру, флакон шампуню символ «его», подарунок із «Крекер Джека» разова розвага, домашнє приладдя в пошуках попутних вітрів пізнання, дитячі пляшечки вмиротворення, м’ясні напівфабрикати маскування бойні, пакети з хімчистки задушені немовлята, садові шланги нескінченне поливання пустелі… та звести все це разом — їхню слизьку впертість і нашу претеріцію… розібратися в них, відшукати дрібку істини в неозорому морі повторень і нікчемних втрат…
Бланду пощастило, що він усього цього позбавлений. Якось увечері скликав членів родини у кабінет, до дивану. Лайл-молодший прибув із Г’юстона, потерпаючи від перших проявів грипу, який підхопив у світі, де кондиційоване повітря для життя не надто й потрібне. Клара на авто прибула з Бенінґтона, а Бадді місцевим потягом із Кембриджа.
— Як ви знаєте, — мовив Бланд, — останнім часом я відбував у невеликі мандрівки. — На ньому був простий білий халат, в руці — червона троянда. Вигляд мав не від світу цього, і з таким висновком погодилися всі: очі та шкіра його сяяли незвичною ясністю, характерною хіба що для світанку весняного дня, та ще й не на всіх широтах. Він продовжував: — Щоразу у мандрівках я заходив далі й далі, і сьогодні відбуваю назавжди. Тобто не повернуся. Тому мені хотілося з вами попрощатися й повідомити, що про вас подбають. — Він навідав свого приятеля Куліджа (на прізвисько Шик) Шорта з юридичної фірми «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт» на Стейт-стрит і пересвідчився в ідеальному стані родинних фінансів. — Хочу, щоб ви знали — я всіх вас люблю. Якби можна, я б залишився, але мені час вирушати в дорогу. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.
Близькі по одному підходила прощатися. Після обіймів, поцілунків і рукостискань Бланд востаннє ліг на диван і, кволо посміхаючись, заплющив очі… Трохи згодом — думки спостерігачів щодо точного часу розійшлися — він відчув, як здіймається. Близько 9:30 Бадді вирушив дивитися «Наречену Франкенштейна»,
