Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Цікавий різновид влади. Хай би що вичленили істинні провидці зі складної теситури тих днів і міських вулиць, хай би що бачила Кете Колльвіц, від чого її жилавий Рішенець сходив донизу чеберяти ззаду Своїх жінок і чому вони це дійство так любили, час від часу воно, певно, зачіпало й Пьоклера у його дедалі глибших мандрівках у Mare Nocturnum[556]. Він відчував захват, ледь не подібний до миті, коли гостра бритва проходить шкірою й нервами, від скальпа до підошов у ритуальній покорі перед Господарем нічного простору та його самого, мужнього втілення technologique, що приймає владу не лише завдяки її громадському втіленню, але й саме через шанси здатися, особисто й темно підкоритися Порожнечі, захопливому і галасливому колапсу… гунові Аттілі, який налетів на захід зі степів, щоб рознести коштовну конструкцію чарів та інцесту, що об’єднувала королівство бурґундів. Того вечора Пьоклер стомився, цілий день збирав вугілля. Час від часу засинав, прокидався і бачив образи, в яких з пів хвилини не годен був розпізнати жодного сенсу — великий план обличчя? лісові хащі? Драконова луска? батальна сцена? Часто все вирішував Рудольф Кляйн-Роґґе, прадавній східний танатоманіяк Аттіла, голова гладко виголена, лише жмуток волосся на маківці, на шиї разок намиста. Знавіснілий, зверхньо жестикулює, і ці неймовірно пронизливі очі… Пьоклер знову засинав під вибухи руйнівної краси, над якими трудилися його сни, замість усіх німих ротів вивергаючи варварську гортанну мову, прищеплюючи бурґундам своєрідну гуманність, сірятину юрмищ у пивних залах прадавнього Політехнічного… і прокидався знову — так тривало годинами — і бачив подальший розвиток кривавої бійні, пожежі й трощі…

Дорогою додому, на трамваї та пішки, дружина гризла Пьоклера за те, що засинав, висміювала його інженерську відданість причині-й-наслідку. Як міг він сказати їй, що всі надзвичайні зв’язки насправді — у його снах? Як міг він взагалі щось їй казати?

Кляйн-Роґґе найбільше запам’ятався роллю доктора Мабузе. Мався на увазі Гуґо Штіннес, невтомний закулісний організатор начебто Інфляції, начебто історії: картяр, фінансовий чародій, архі-гангстер… марнотний bürgerlich рот, обвислі щоки, незграбні рухи, перший портрет комічної технократії… і все ж коли, прориваючись з-під раціоналізованого лоску, його охоплювали напади люті, а холодні очі ставали вікнами в голу савану, назовні виступав справжній Мабузе, сповнений життя і гордий усупереч довколишнім сірим силам, що підштовхують його до фатуму, якого, він це добре знав, все одно не уникнути, до безмовного інферно автоматів, гранат, військ, що заполонили вулиці, штурмують його штаб-квартиру, до власного безумства в кінці таємного тунелю… І хто завдав йому поразки, як не кумир публіки Бернгард Ґьоцке у ролі Державного прокурора фон Венка, Ґьоцке, що зіграв ніжну, чуттєву бюрократичну Смерть у «Der Müde Tod», тут він також вірний формі, надто ручний, надто ніжний для зрілої Графині, якої жадав, але Кляйн-Роґґе стрибнув, випустив пазурі, довів її жіночного чоловіка до самогубства, заволодів нею, шпурнув хтиву сучку на своє ліжко, взяв її! а ніжний Ґьоцке тим часом сидів собі посеред паперів і сибаритів — Мабузе намагався його загіпнотизувати, отруїти, висадити в повітря просто у кабінеті, але нічого не спрацювало, щоразу його рятували ваймарська інертність, теки, ієрархії, порядки. Мабузе був дикунським атавізмом, харизматичним спалахом, якого нізащо не витримати недільній пополудневій пластинці «Agfa», відбиток крізь поверхню розчину щоразу спалахуватиме тією ж нищівною білизною (Рибні глибини, де Пьоклер курсував уві сні й наяву, а під ним — образи повсякденної вбогості Інфляції, черги, маклери, варена картопля на тарілці, вишукує самими лиш зябрами та нутрощами — якесь нервозне прагнення до міфу, навіть не певен, що вірить у цей міф, — у пошуках білого світу, руїн Атлантиди, натяку на правдивіше царство)…

Метрополісовий винахідник Ротванґ, Цар Аттіла, Мабузе der Spieler[557], проф.-доктор Ласло Джемф — їхні прагнення спрямовані в один бік у тій формі смерті, яка наочно поєднувала б радість і зухвалість, нічогісінько від буржуазної ґьоцківської смерті, самоомани, зрілого сприйняття, рідні у вітальні, обізнаних осіб, що їх до снаги прочитати навіть дітлашні…

— Ви маєте вибір, — репетував Джемф, остання лекція року: зовні квіткові пестощі вітерцю, дівчата в пастельних сукнях, океани пива, чоловічі хори з почуттям, зворушливо підвищують голоси, заспівуючи «Semper sit in flores / Semper sint in flo-ho-res[558]» — відстати зі своїм вуглецем і воднем, щоранку разом із безликими отарами, яким не терпиться сховатися від сонця, тягати на завод коробку з обідом — або ж рушити за межі. Кремній, бор, фосфор — вони здатні замінити вуглець і сполучатися з азотом, не з воднем… — кілька смішків, цілком передбачених шибеникуватим старим викладачем, хай буде він завше у розквіті сил: було добре відомо про його намагання змусити Ваймар просубсидіювати «Stickstoff Syndikat[559]» «IG» — рушити за межі життя, до не-органіки. У цьому нема слабкості, немає смертності — тут Сила, тут Позачасове. — А тоді його добре відомий фінал: він стирав з дошки нашкрябані С — Н і величезними літерами писав Si — N[560].

Приплив майбутнього. Проте сам Джемф, як не дивно, нікуди не рушив. Він так і не синтезував нових неорганічних кілець чи ланцюгів, про які так театрально віщував, він відстав, загруз у кориті, а покоління академіків виростали дещо попереду, а чи ж він знав щось таке, чого не усвідомлювали Пьоклер та інші? А як же його повчання у лекційній залі, чи, може, це якийсь ексцентричний жарт? Він залишився із С — Н і повіз коробку з обідом до Америки. Пьоклер втратив з ним зв’язок після Technische Hochschule — як і всі колишні учні. Нині Джемф потрапив під зловісний вплив Лайла Бланда, а якщо й намагався, як завше, уникнути смертності ковалентного зв’язку, його методи виявлялися невідчутними та неочевидними.

□□□□□□□

Якби Лайл Бланд не вступив до масонської ложі, то й досі, мабуть, розважався б своїми підступами. У Світі існують механізми, віддані несправедливості як такій, і так само, либонь, мають існувати способи відновлення рівноваги — бодай час від часу. Хай не як щось певне, але принаймні бодай щось у загальному порядку речей. Масони у загальному порядку виявилися саме тим, що дуже Бланда цікавило.

Тільки уявіть собі його стан: стільки грошей, що не знає, куди й подіти. І не треба волати: «Мені давай!» — не треба, — він і без того вам