Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Тут Ракетмен, — Криптон смикає Бодіна за мокрий зім’ятий комір, — у свинячому костюмі.
— Чоловіче добрий, не зараз. У тебе є, еее…
— У нього на хвості лягаві, Бодіне, де його можна сховати?
— Та яка різниця, то якась дурня. Туфта. Тут Ракетмену робити нічого.
Парфл відсмикує руку з ложковиделконожиком, відхиляється вбік, викручує свою зброю так, щоб зубці не відпустили зброї Бладдері, і цього досить, щоб командо втратив рівновагу і посунув ногу, — тоді Парфл майстерно розчіпляє ложковиделконожики і відскакує набік. Бладдері знову твердо стає на ноги і важко біжить у погоню, проводячи розвідку серією коротких прямих, а відтак перекидає зброю в іншу руку і дістає Парфла несподіваним ріжучим ударом, дряпаючи морякові шию недалечко від яремної вени. На білу сорочку скрапує кров, під дуговими лампами — чорна. Під пахвами бійців темні плями від поту і холодних тіней. Парфл, очманівши від болю, налітає на Бладдері з ураганом несамовитих колючих і кругових ударів навмання, а тому вже й ноги переставляти не треба, він погойдується від колін, ніби величезний самовпевнений пудинг, і врешті-решт ловить Парфла за зап’ясток озброєної руки і розвертає суперника млинком, наче дівку у джитербаґу, ставить перед собою, його лезо впритул до борлака Парфла, готове розтяти його навпіл. Командо водить поглядом, хрипить, впрів, шукає якесь осердя влади, що вкаже великим пальцем, як йому діяти далі.
Довкруг нічого: самі лише сон, блювота, тремтіння, розмитий кольоровий чад етанолу, а незламний Бодін рахує гроші. Загалом, ніхто й не дивиться. І раптом до Парфла та Бледдері, налаштованих одне на одного завдяки гострому лезу ложковиделконожика, завдяки мізерності зусилля, потрібного, щоб затопити їхній спільний світ смертю, доходить, їх шокує думка: ніхто нічого не казав про бій до кінця, так? кожен одержить свою частку виручки, хай би хто виграв, а тому найрозумніше зараз — розчепитися, піти і разом влаштувати Бодіну скандал, та ще роздобути лейкопластир і йод. Але вони не розтуляють обіймів, Смерть при повному параді муркоче їм свої романтичні мелодійки, дорікає — мовляв, сіренькі ви людці… Оце сюди і не далі — та й по всьому? І це ви називаєте життям?
Під’їжджає авто військової поліції — клаксон, сирена, блималка, все як годиться. Парфл і Бледдері неохоче розслабляються, видихають, надувши щоки, відриваються одне від одного. За десять футів од них Бодін через голови протверезілого натовпу шпурляє товстий пакет окупаційних бонів, який командо ловить у повітрі, переламує навпіл і половину віддає Парфлу, що вже прямує до трапу своєї сірої домівки — «Джона Е. Бедесса», там на квартердеку пожвавилися, і навіть гра в карти у судновій пральні перервалася, щоб усі змогли глянути на таку веремію. По берегу вже розповзаються п’янички — повільно й у всіх напрямках одночасно. З-за блідих електричних вогнів набігають дівчиська, тремтять, збуджені, скуйовджені, жадають зачарувати Сент-Джона Бледдері і затягти його в обитель пастельної синтетики і амурного вереску. Бодін з Криптоном, хитаючись і лаючись, продираються крізь юрбу, спотикаються об сплячих і притомних, спиняються біля великого сміттєвого бака, щоб дістати Слотропа, і той постає з гори яєчної шкаралупи, пивних бляшанок, страхітливих шматків курятини у жовтій підливці, кавової гущі та використаного паперу — усе це стікає або з хрясканням з нього котиться, він знімає маску і привітно всміхається до Бодіна.
— Ракетмене, щоб ти скис, невже це ти? Що сталося, старий?
— Підставили мене, треба до «Путці». — Тим часом під’їхали вантажівки, у їхні брезентові тіні «червоні шапочки» вже вантажать усіх, хто рухається повільніше за них. І ось двоє цивільних, один із борідкою, вже мчать пірсом з лементом:
— Костюм свині, костюм свині, дивіться, — і:
— Ви — Слотроп — ані руш.
А дулі вам, і Слотроп з шаленим тріском і брязкотом викочується зі сміття і кидається слідом за Бодіном і Криптоном, навсібіч розлітається курячий жир, шкаралупа засіває кільватер. Поблизу наступного скупчення есмінців стоїть автівка Червоного Хреста — чи то клуб, чи то польова кухня, з якої майже рівним квадратом на асфальт ллється світло, всередині у рамі вікна на тлі штабелів батончиків, сигарет і трикутних сандвічів сидить гарненька дівчина із зачіскою Діни Дурбін[573].
— Кави, хлопчики? — мило всміхається, — сандвічів не бажаєте? Сьогодні ми розпродали майже всі, лишилися тільки з шинкою, — і тут, помітивши Слотропа: — ой, лишенько, вибачте…
— Ключі від авто, — Бодін наближається з посмішкою Кеґні і пістолетом з нікельованими накладками, — швиденько, — зводить курок.
Супиться, поводить накладними плечима.
— У замку запалювання, Джексоне, — Альберт Криптон лізе назад — приєднатися до товариства дівчини, а Слотроп із Бодіним стрибають уперед і рвуть з місця крутим вискучим розворотом саме тої миті, коли підбігають двоє цивільних.
— А це ще в біса хто? — Слотроп обертається до вікна, бачить, як віддаляються їхні верескливі постаті. — Ти помітив у хлопака пікового туза на щоці?
Бодін об’їжджає катавасію біля «Джона Е. Бедесса» і показує всім неодмінний середній палець. Слотроп відхиляється на спинку, підіймає свинячу маску, як лицар забрало, з кишені Бодіна витягує пачку сигарет, запалює, втомлений, поспати б, і все… За спиною раптом несамовитий лемент дівчини з Червоного Хреста:
— Господи, що це!
— Дивись, — це Криптон, терпляче, — насипаєш трішки на кінчик пальця, потім затискаєш одну ніздрю та-а…
— Це ж кокаїн! — дівочий голос злітає до тривожних висот, — ось що це! Це героїн! Та ви наркомани!.. і викрали мене! О Господи! Та як ви не розумієте, це ж клубна ятка Червоного Хреста! Це власність Червоного Хреста! Так не можна робити! Я працюю в Червоному Хресті! Рятуйте, рятуйте! Наркомани! Благаю! Допоможіть! Зупиніться і висадіть мене! Забирайте машину, якщо хочете, забирайте все, тільки, благаю, не…
— Ану потримай кермо, — Бодін розвертається і наводить на дівчину блискучий пістолет.
— Ви не можете в мене стріляти, — репетує вона, — хуліган, ви за кого себе маєте, викрадати власність Червоного Хреста! Ідіть ви… кудись і нюхайте свій наркотик… дайте нам спокій!
— Лярво, — повідомляє матрос Бодін спокійним і розважливим тоном, — ти дуже помиляєшся. Я можу тебе застрелити. Второпала? Отже, ти працюєш на чудову і гуманну організацію, що здирала по п’ятнадцять центів за каву й пончики в Битві під тим скурвим Клином, якщо хочеш поговорити про те, хто від кого і що краде.
— «У кого», — реагує вона вже тихіше, нижня губка тремтить дуже гарненько і стервозненько, принаймні
