Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Ого, оце так-так, — Криптон милується її сідницями, — а що це в нас таке, — які під спідницею хакі рухаються туди-сюди, бо дівчина стоїть, розставивши свої довгі ноги, адже гримучо-рипучі 60–70 миль за годину плюс дивовижна Бодінська техніка поворотів більше скидаються на спробу самогубства.
— Як вас звуть? — усміхається Слотроп, доброзичливий кабан.
— Ширлі.
— Мене Тайрон. Як справи?
— Тра-ля-ля, — Криптон уже грабує касу, поїдає батончики «Герші» і набиває шкарпетки пачками курива, — карії очі, чорнії брови… — Приблизно тоді ж Бодін б’є по гальмах, і машина суне юзом, зад вантажівки розвертає до залитої крижаним світлом живої картини з вартовими у шоломах із білими трафаретними літерами, білими пасками, білими кобурами, шлях перекрито барикадою, до джипа, пригинаючись і репетуючи у рацію, мчить офіцер.
— Блокпост? Та якого милого, — Бодін викручує заднім ходом — з полиць летять різноманітні армійські смаколики, — і вантажівка ривками розвертається. Ширлі втрачає опору і падає вперед, Криптон намагається вхопити її ззаду, Слотроп нахиляється за пістолетом, що лежить на бардачку, а коли йому вдається знову розвернутися до вікна, дівчина вже напівлежить на передньому сидінні. — Ну і де, курва, тепер перша? Це що, коробка передач Червоного Хреста? — аби поміняти передачу, треба вкинути монетку, агов, Ширлі?
— Ой, матінко, — Ширлі залазить між них, хапається за важіль, — отак, тупорилий. — Позаду лунають постріли.
— Дякую, — каже Бодін, і, стираючи колеса, здійнявши виск і сморід, вони летять далі.
— Ого, а ти таки нарозхват, Ракетмене, — Криптон, розвалившись позаду, з усмішкою простягає Ширлі щиколотку, до якої примотаний флакон із кокаїном.
— І не кажи.
— Та ні, дякую, — каже Ширлі. — Ліпше й не пробувати.
— Та годі тобі… ну…
— А там, позаду, то були «проліски»? — Слотроп мружиться від зустрічного світла ліхтарів. — Солдати тобто? А що наші солдати поробляють у британському секторі, не скажете?
— Може, й ні, — припускає Бодін, — може, це просто Береговий Патруль, давай без параної, і без того вистачає…
— Чуєш, глянь, я от (нюх) роблю, і ніякі в мене (нюх) ікла не виростають, і нічого…
— Ну, я не знаю, — Ширлі опускається на підлогу, груди на спинці сидіння, велика м’яка рука сільської дівчини у Слотропа на плечі — для рівноваги.
— Послухай, — втручається Бодін, — а в чому, власне кажучи, річ — валюта, наркота чи щось іще? Просто не знаю, чого чекати, бо якщо ті лягаві за…
— Тільки за мною, наскільки мені відомо. Бізнесу це не стосується, то зовсім інші маневри.
— А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне… — співає, підлещуючись, Альберт Криптон.
— Чого тобі до «Путці»?
— Шпрінґера шукаю.
— Не знав, що він тут буде.
— А чому всі про це говорять?
— Шляг де дзабудь, — Ширлі говорить однією ніздрею, — де нуже дого, Адберт, мадюзенький шмадочок.
— Просто його давно ніхто не бачив.
— Тепер вдихай, добре, так, так, ану. Мм, ще трішки лишилося, о, та тобі шмарклі заважають… ще разок, ага. А тепер в іншу.
— Альберте, ти казав, що лише в одну.
— Слухай, Рокі, якщо тебе заметуть…
— І думати не хочу.
— Чорти волохаті, — каже Ширлі.
— Що, класно? На, потягни ще трошки.
— А що ти наробив?
— Та нічого. Хтів переговорити з деким із ГСРО, розібратися, що до чого. Мали просто поговорити, розумієш, не для протоколу, сьогодні в диспансері. На нейтральній території. А замість нього — особіст, а тепер ще й ті виродки в цивільному.
— Так ти хто, шпигун?
— Та краще б уже шпигун. Матінко рідна! Чого я туди попхався?
— Таки схоже на халепу. — Бодін їде далі, все це йому не подобається, він міркує, розчулюється. — Чуєш, — нарешті, — а якщо вони тебе, ну, доженуть, можу твоїй мамці написати.
— Моїй… — дивиться з-під лоба. — Ні-ні…
— Можу комусь іншому.
— Навіть не знаю кому.
— Ну й ну, Ракетмене…
«Путці» виявилося вражаючим, фортечного типу обійстям минулого сторіччя, збоку від Дортмундського шосе і до моря, якщо їхати порослими травою піщаними коліями поміж очеретом і крутими дюнами. Сам будинок, наче пліт, осідлав гребінь гігантської дюни, яка хвилею здіймається з пляжу, схил її невловимо і цілком несподівано зникає у воді — спокійній, блідо-солоній воді, що переходить у сотні миль Північного моря подібно до хмар, їх тут і там дедалі більше: срібних, подібних до продовгастих клітин чи клаптів шкіри, серпанково-тонких, притихлих під місяцем на дорозі до Гельґоланду.
Обійстя не реквізували. Ніхто ніколи не бачив власника, не знали навіть, чи існує взагалі той Путці. Бодін заганяє вантажівку просто в колишню стайню, всі виходять, Ширлі під місяцем кричить «ура!», Криптон жує трофеї і набитим ротом бурчить «здуріть, здуріть». На вході невелика затримка через непорозуміння з паролем і свинячий маскарад Слотропа, але той показує білого коня, і все гаразд. Всередині вони бачать яскраво освітлене кипуче сум’яття бару, опійного кубла, кабаре, казино та закладу із сумнівною репутацією, в усіх кімнатах товчеться піхота, флотські, дівчата, шахраї, фартові й невдахи, штукарі, спекулянти, наркомани, вуаєристи, гомосексуалісти, фетишисти, шпигуни і просто публіка в пошуках компанії, всі гучно базікають, співають чи колобродять, і мовчазні стіни будинку не пропускають назовні ані єдиного звуку. Парфуми, дим, перегар і піт плавають повсюдно такими тонкими вихорами, що їх не чути і не видно — таке собі плинне свято, яке ніхто не збирається переривати: святкування перемоги настільки неминуче, так легко й просто поглинає новачків і завсідників, що хто тут напевне скаже, на честь якої перемоги? у якій війні?
Шпрінґера не видно, і, порозпитувавши, Слотроп доходить висновку, що той з’явиться пізніше — якщо з’явиться взагалі. А нині, до речі, саме той день доставки, про який домовлялися дорогою на Штральзунд у компанії фрау Гнаб, і саме сьогодні — після спокійного тижня — поліція взялася пресувати Слотропа. О так, саме так НННННННН Добривечір, Тайроне Слотроп, Ми На Тебе Чекали. Безперечно, Ми Тут. Ти Ж Не Сподівався, Що Ми Щезнемо, Ні-Ні, Тайроне, Ми Мусимо Знову Зробити Тобі Бо-Бо, Якщо Будеш Таким Дурненьким, Бо-Бо Знову Й Знову, Так, Тайроне, Ось Наскільки Ти Безнадійний, Тупий І Приречений. Ти Й Справді Сподівався Щось Знайти? А Раптом Це Смерть, Тайроне? Чому Ти Гадаєш, Наче Вмієш Грати Не Гірше За Нас? Ти Ж Не Вмієш. Гадаєш, У Тебе Добре Виходить. Насправді Ж Ти Гімно, І ми Всі Це Знаємо. У Тебе В Досьє Записано. (Регіт. Гамір.)
Бодін знаходить його в гардеробі, Слотроп сидить і жує оксамитове вухо своєї маски.
— Кепсько виглядаєш, Рокі. Знайомся, це Соланж. Вона масажистка. — Жінка невпевнено всміхається, наче дитину привели до печери навідати чарівне порося.
