Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Він ішов на них, зовсім не думаючи про те, що їх багато. Вони були хлопчаками, і Крокодил, як чоловік, навіть не збирався бити їх — тільки вказати їм на місце.

— Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди!

Наїжачившись і звузивши очі, Камор-Бал усе-таки ступив кілька кроків йому навстріч. Вони зустрілись на мілині — по коліно у воді. На пацані не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечі хвіст зібраного довгого волосся — мокрих пацьорок.

Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тієї ж миті на Крокодила наскочило одразу двоє — худорляві, але чіпкі, вони билися по-жіночому, переважно нігтями. Крокодилові роздерли щоку й зацідили п’яткою в коліно; він розкидав хлопчаків, ті попадали в річку. У цей час Камор-Бал, червоний від приниження, вихопив із дерев’яних піхов свій тесак.

Крокодил навіть не зрозумів, у чім річ. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вміло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього є точнісінько такий; єдине, що його цікавило — чи встигне він перехопити пацана за зап’ястя.

— Стій! — хрипко крикнув Тимор-Алк. — Озирнись!

Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався — мигцем глянув через плече й одразу відскочив, поточився від Крокодила, опустивши тесак.

На березі стояв Айра — з виглядом відвідувача зоопарку, який спостерігає цікаву, але цілком звичайну сценку.

— Палимо вогнища, — сказав він, ніби нічого й не було, — рибу чистимо, смажимо, вечеряємо. Після вечері — збір.

І, нечутно ступаючи, сховався в лісі в напрямі табору.

У цих зборах не було нічого ні від піонерських посиденьок, ні від дикунських ритуалів — здавалося, йдеться про консультацію перед вступним іспитом до якого-небудь серйозного вишу, тільки замість величезної аудиторії все діється в лісі. Підлітки сиділи на стовбурах, каменях і просто на траві; небо почорніло, в рамці з темних крон пливли супутники, мовби повільні електрони.

— Завтра вранці прийде човен, — сказав Айра. — Рідко так буває, щоби якийсь здобувач вибув у перший же день. Ваша група відзначилась. Один із вас поїде додому вже завтра.

Крокодил сидів осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.

— А може, й не один, — Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. — Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…

Крокодил не підвів голови.

— І звуть його Камор-Бал, — жорстко закінчив Айра. — Без права перескладання.

Крокодил схопився.

Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:

— Чому? Чому я?!

Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.

— А ти не знаєш? — Айра тихо всміхнувся. — Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.

Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.

— Цього разу я поясню, — сказав Айра. — Усе-таки в групі мігранти, — він подивився на Крокодила. — Ти підняв зброю на людину — не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.

— Він мене образив! — пробелькотів Камор-Бал.

— Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, — Айра кивнув Крокодилові, — все було дуже точно зроблено, спасибі.

Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним — дитиною, калікою, недужим — до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.

Крокодил підвівся.

— Я його не провокував, — він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. — Не роби з мене…

Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.

— Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав — він дістав мене…

— Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, — Айра кивнув. — Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак — ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? — Він обвів поглядом присутніх.

— Айро, — Крокодил змусив себе бути спокійним, — можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.

— Про що? — здивувався Айра.

— Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, — Крокодил дуже хотів бути переконливим.

— Гаразд, — Айра посміхнувся. — Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?

Камор-Бал не відповів.

Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом — і гучно.

— Послухай, — Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. — Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?

У сутінках обличчя Айри зливалося з нічним лісом.

— Ти чуєш? Навіщо ти ламаєш хлопчині життя? Через мене — ну добре, я мігрант, я дорослий… А з ним так чинити — навіщо?

— Ти почуваєш провину, — чути було, що Айра посміхається. — Це добре.

— До чого тут я?!

— До чого тут він? Тобі байдуже до нього, чужий хлопчак, пройшов він Пробу чи ні — тобі що з того? Але тобі здається, що ти винен. Правильно здається.

Крокодил відчув, як утомився сьогодні, як болить усе тіло й стогне порізана рука. У темряві наступив на корінь, що випинався з вологого злежалого листя. Засичав від болю в потривоженій п’ятці.

— Поріз затягнув? — спитав Айра.

— Ні.

— Їдь із Камор-Балом. Прикрась бідоласі цю путь.

— Це наказ?

— Це порада.

— Не поїду.

— На все свій час… Знаєш,