Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
— Нічим не можу їм допомогти, — сказав крізь зуби. — Мені самому дуже шкода цього телепня.
* * *
Слабка надія, що Айра скасує своє рішення, розвіялася вдосвіта. Камор-Бал залишив біля вогнища акуратно складені короткі штани, поклав на траву тесак у дерев’яних піхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами і пішов до човна — в тім одязі, що мав, прибувши на острів. Лице його здавалось непроникним.
На Крокодила ніхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, — подумав він. — Аби змію в постіль не підкинули».
У цьому лісі не було змій. У претендентів не було постель. Так що боятися Крокодилові, певно, було не варт.
Айра наказав шикуватись одразу ж після відбуття Камор-Бала. Підлітки, помітно бліді через недосипання, стали півколом на галявині, і Тимор-Алк високо здійняв руку.
— Що? — спитав Айра.
— Я готовий складати регенерацію.
— Складеш разом з усіма… Сьогодні в нас інша тема. Фізична витривалість і больовий поріг. Хто боїться болю?
Жодна рука не підвелась.
— Брешете, — сказав Айра. — Та це не важливо. Півгодини на вмивання та сніданок — і побігли!
Цього ранку крос дався Крокодилові куди важче, ніж учора. Ноги боліли — тепер справді боліли! — і паморочилося в голові. І якщо вчора він був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогодні поразка в’їлася йому в мізки, мов остроги жорстокого вершника, і хилило до землі.
Хлопчаки були пригнічені. Учора вранці, натхнені танцями біля вогнища, вони хотіли перемагати. Сьогодні, після неславного відбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнівом: що, як і я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фізична витривалість і больовий поріг…
Айра провів групу за старим маршрутом, але біля водоспаду звернув в інший бік, і стежка пішла не вгору, а вниз. Ліворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлібну скоринку. Праворуч — хащі, а за ними, здається, ховалось урвище.
Потім уся розгорнута перед Крокодилом лава бігунів стала коротшати, зникати, ніби падаючи в прірву. Крокодил останнім дістався до вузької щілини в скелі — у цю щілину, мов у нору, Айра завів претендентів, і тепер сапання, покашлювання, тупотіння відбивалися від стін вузької й дуже високої печери.
Стало задушливо. Від незвично сухого повітря саднило горло. Біг змінився звичайною ступою: підлітки, й слідом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим — навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобію, але в застряглому ліфті йому завжди ставало погано. Що це: позбавляємо повного громадянства всіх, у кому виявляємо хоч натяк на психічні розлади?!
Гострий камінь подряпав плече Тимор-Алку, і на порізі виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, — спитав себе Крокодил, щоб відвернути увагу на інше. — Чому в світі, доброзичливому до прийнятих мігрантів, раптом така нетерпимість до свого-таки — але напівкровки?»
Айра мав рацію: на «історію та культуру» Раа Крокодилові не стало часу. Та чому в оглядовій інформації, що її проглянув уважно, ні словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам’ятається, в нього тоді склалося враження, що на планеті немає поділу ні за расовою ознакою, ані за соціальною…
Він майже задихався. Тимор-Алк, біжучи попереду, кашляв. Нарешті, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потім стіни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:
— Станьте півколом.
Група мовчки скорилась. Крокодил мимохіть опинився в самому центрі — прямо навпроти Айри.
— Це місце зветься плавильнею, — сказав інструктор. — За весь час випробувань група приходить сюди тільки один раз. Значить, можливості щось виправити не буде.
За його спиною двигтіло розігріте повітря. Під босими ногами лежала чорна і гладенька, як мармур, земля. Далі, метрів за сто, на землі переливалися темно-червоні вогні, неприємно схожі на пригасле вугілля.
— Подивіться уважно, — Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. — Ширина того, що світиться, — тридцять кроків. Це вугілля, хлопці. Вам слід налаштуватися, зосередитися й перебігти на той бік дуже швидко. На тому боці — спуск до моря, доступ до питної води, медикаменти й спочинок. Усе зрозуміло?
Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.
Ну навіщо?! Для чого? Навіщо повноправному громадянину вміти бігати по вугіллю?! І чому той, хто по вугіллю не бігає, довічно приречений на залежний статус?
— Від випробування можна відмовитись, — помовчавши, сказав Айра. — Дорога назад і прямцем додому.
Група стояла мовчки. Чути було, як потріскує розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небі, над розщелиною, кричить морський птах. Нарешті, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:
— Можна починати?
«Він хоробрий, — подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. — Це справді хоробрі діти. У моїй школі таких, як пошукати… один-два, та й годі.
— Добре, — Айра кивнув. — Бачиш те каміння?
Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугілля, праворуч і ліворуч випиналися зі скелі білі камені, мов ікла.
— Не озирайся. Не повертай назад. За камені — й уперед, там побачиш, куди йти. На березі дочекаєшся решти.
— Так.
Полос-Над повів плечима. Зімкнув пальці перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очі його закотилися; страшний, схожий на зомбі, юнак попрямував до вугілля.
Спершу широкими кроками, далі — сягнисто. Зрештою він побіг.
Усі підступили вперед, бажаючи бачити.
Не гальмуючи, ні секунди не вагаючись, Полос-Над злетів над вугіллям — це був дуже довгий стрибок. Його боса п’ятка торкнулася вугілля, він вискнув — і біг далі, так що чорний дим стелився за ним, ніби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кілька секунд він був уже біля білих каменів — і, не озираючись, зник за ними, тільки дим і попіл висіли над гарячою землею, позначаючи його
