Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Пройшов, — Айра не став сперечатись. — Та в нього великі проблеми.

— Хто ти за званням? — спитав Крокодил.

— Тобто?

— Ти ж офіцер, так? — Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. — Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого — ти одноосібно приймаєш рішення…

Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.

— То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?

Айра зацікавлено поглянув на нього:

— У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином — я буду першим, хто тебе привітає.

І він устав:

— Збираймося! — Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. — Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!

«Якщо встигнемо».

Айра повів колону до табору — швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.

— Я можу тобі допомогти, — сказав Крокодил. — Уставай.

— Чого ти до мене причепився? — з болем у голосі озвався Тимор-Алк.

Крокодил сів поряд — на пісок:

— Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

— Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!

І стримав сльози.

— Подумаймо, — знову почав Крокодил. — Вона ж тебе любить, чи не так?

— Я говоритиму про це.

— Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу — це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.

«А чи любитимуть через мільйони років?» — виправив себе подумки.

— Так, — визнав Тимор-Алк. — Вона мене любить. Вона взагалі…

Він прикусив язика.

— А де твої батьки? — м’яко запитав Крокодил.

— Вони померли.

— Нещасний випадок?

— Так.

— Мені теж усі казали, щоби я не їхав, — зізнався Крокодил. — Так що я тебе дуже добре розумію.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку — і на чашку зі шкільної їдальні.

— Мабуть, я завтра повернуся на материк, — сказав Крокодил.

Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

— Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, — пояснив Крокодил. — А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.

Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.

— Оце так! — у щирому захваті промовив Крокодил. — Навчи мене. Віддячу.

Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов’язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут — нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.

— Я не можу нікого вчити, — сказав Тимор-Алк. — Я сам не розумію, як це відбувається.

— Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?

— Коли як. Узагалі всі.

— Тебе хто вчив?

— Бабуся.

Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.

— Тиморе, — сказав Крокодил — чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?

Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

— Добре, — скрадливо продовжував Крокодил. — Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?

— Це не вміння гоїти рани, — сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. — Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою — не запанує ні над чим. Залежні — безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…

— Так я і думав, — пробурмотів Крокодил.

— Ні, — Тимор-Алк швидко виправився, — люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.

— А які рішення ти хотів би приймати? — обережно спитав Крокодил.

Хлопчисько роззявив рота — і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:

— Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?

Крокодил похлинувся, обурений.

Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.

Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, — думав Крокодил, — є час: сонце ще високо».

Сонце високо, колодязь далеко…

У лісі перламутровими бризками снували метелики. Жуки найніжніших відтінків, величезні, як волоські горіхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи їх до землі. Під кронами безгучно металися тіні — чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво місцевої фауни.