Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Навіщо?

— Це частина випробування. Людина — повноправний громадянин — може бити товаришеві морду, але не зведе на нього зброї. Звів — усе, вільний, внутрішня незрілість.

— Та можна виховати… — почав було Крокодил.

— По-перше, я не вихователь. По-друге — незрілість у такому віці не піддається корекції. По-третє… — Айра примружився, — я серйозно, їдь із ним. Зважуйся.

— У вас не бувало війн? — спитав Крокодил. — Ви принципово відмовляєтесь від зброї, ви…

Він хотів сказати «пацифісти», але не знайшов підхожого слова: на язиці крутились архаїчні «миролюбці» з величезним хвостом побічних значень.

Айра ледь усміхнувся:

— Отже, на курс історії й культури Раа тобі не стало снаги?

Крокодил застидався.

— Устигнеш, — м’яко завважив Айра. — На професійних курсах, куди тебе відрядить хазяїн-покровитель.

— Чому тобі так важливо, щоби я не пройшов Пробу?

— Ти вже навчився регенерувати?

Крокодил промовчав.

— Сьогодні я тебе залишив тільки затим, щоби всіх пройняв приклад Камор-Бала, — сказав Айра. — Щоб увиразнити подію.

— І щоби їм було кого ненавидіти.

Айра хмикнув:

— Знаєш, я працюю. Мені потрібно, аби вони були весь час в екстремальних умовах. Це складно, так. Це Проба.

Це була вже друга безсонна ніч. Крокодил чудово знав, що завтра на світанку доведеться вставати, бігти кудись до повного виснаження і звітувати про здатність літати без крил, наприклад. Чи їсти черв’яків. Чи дихати під водою. Йому було однаково.

Він бродив сам по лісу, освітленому зорями, супутниками й світляками в траві. Сюрчали цикади або якісь їхні місцеві аналоги. Холоднішало, Крокодил розмахував руками, щоби зігрітись. Він би пробігся, але збиті ноги боліли.

Потім він почув шурхіт у кущах. «На місці Камор-Бала, — подумав він, — я вичекав би момент і зарізав кривдника на смерть. Залежний громадянин начеб не може нести кримінальної відповідальності…»

У кущах виявилась невелика тварина, на кшталт лисиці, але з голою шкурою. Потворна і водночас зворушлива тварюка. Крокодил розгледів її, коли вона перетинала галявинку — розсіяне світло мінилося на шкурі звірини, гладенькій, ніби намащеній. Блимнули в мороку величезні очі: тварина мала нічний триб й не хотіла, щоб їй заважали.

Крокодил потягнувся, розганяючи кров. «Отже, юридичні особливості: якщо Камор-Бал, громадянин із обмеженою дієздатністю, мене зараз заріже — хто відповідатиме? Батьки? Айра має рацію: я замало знаю».

Гола звірина розчинилась у темряві. Крокодил прислухався: не почув ні чужого дихання, ні поруху, ні навіть запаху. І знову Айра має рацію: я почуваюся винним… Хоча складу злочину немає в моїх діях. Повноправний громадянин не може брати зброю, якщо його смикнули за косичку…

Між стовбурами стала помітною водна гладінь. Війнуло запаморочливим запахом прибережних квітів. Крокодил вийшов до річки. На камені біля берега сидів парубок, стискаючи в опущеній правій руці оголений тесак.

Крокодил зупинився.

Парубкова постать, гіпсово-біла, хіба що не світилася в темряві. Тимор-Алка неможливо було переплутати ні із ким. Його ліва рука лежала на колінах долонею догори, передпліччя перетинали, ніби шпали, темні смуги.

Шрами. П’ять штук. Крокодил постояв, потім підступив ближче.

Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих і різнув себе по руці побіля самого ліктя. Показалася кров, майже чорна в сутінках. Тимор-Алк опустив голову і зосередився, дивлячись на рану.

Крокодил побачив, як її краї злипаються. З’єднуються — грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повної нерухомості Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду і змив кров.

Новий рубець, темніший за інші. Нерівний, ніби руку розтинали консервним ножем.

— Ти ж завтра не встанеш, — не витримав Крокодил. — Втрата крові…

Алк зачерпнув жменею з тієї ж ріки, випив, розмазав воду по підборіддю. На голос Крокодила він навіть не озирнувся, не здригнувся — видно, давно знав про його присутність.

— Нічого, — озвався після паузи, коли Крокодил вирішив уже, що відповіді не буде. — Відновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобі звелів?

— Та ти що?! — Крокодил похлинувся. — Я ж за тебе, дурня…

— За мене не треба, — промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свіжий рубець. — Я сам за себе.

Крокодил сів поряд.

— Як ти це робиш? — спитав і вразився, яким скрадливим став його голос.

— Хочеш навчитися?

— Так, — сказав Крокодил. — Якщо в тебе виходить — значить, вийде й у мене, правда ж?

— Я не знаю. Я не бачив, щоб у мігрантів виходило.

— А багато ти бачив мігрантів?

— Мало, — зізнався Тимор-Алк. Та чув. У мене бабуся працює в міграційному центрі.

— Дуже цікаво, — Крокодил відчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсім зник під водою. — Твоя бабуся…

Тимор-Алк повернув голову:

— Я нічим не можу тобі допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.

«Який проникливий хлопчик», — засмутившись, подумав Крокодил.

Від ріки здіймався холод. До світанку лишалося кілька годин; цикади в лісі замовкли, стихли лісові птахи, і стало безгучно, як у ваті.

— Тепер ти складеш регенерацію? — знову почав Крокодил.

— Складу, — сухо озвався Тимор-Алк.

— Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прізвисько?

— Це його ім’я. Айра — прізвисько.

— Звідки ти знаєш?

— Чи не однаково? — Тимор-Алк дивився на свою руку, ніби вирішуючи, різати ще чи не треба.

— Ти з ним знайомий?

— Ні… Ти спати будеш?

Тимор-Алк заклав тесак у піхви й підвівся. Тихо плюснула вода. Крокодил підвівся слідом за ним.

— Люди тебе ненавидять, — сказав Тимор-Алк.