Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Хитаючись і вздовж, і з боку на бік, «Анубіс» просувається на північ. На овиді мерехтить блискавиця, а грім нагадує військовим на борту про ураганний вогонь перед битвою, і вони вже не знають, чи вдалося їм ті битви пережити, а чи вони просто марять, можуть прокинутися і вмерти… Горішні палуби виблискують голизною і слизотою. Шпігати забило сміття після вечірки, з отворів на камбузі під дощ сотається густий застояний дим. Салон уже готовий до бакари, а в кочегарці показують порнографію. От-от почнеться друга собача вахта. Білий корабель просідає, як вогник щойно засвіченої у вечірню годину гасової лампи.
Баком і кормою швендяють гультяї, вечірній одяг прикрашено блискітками блювотиння. Дами порозлягалися під дощем, соски стирчать і випинаються під промоклим на дощі шовком. По палубі човгають із «Драміном» і бікарбонатом на тацях стюарди. Блювотна аристократія зависла на горішніх леєрах, а ось униз трапом на головну палубу спускається Слотроп, б’ється то в той, то в той фалреп і почувається доволі кепсько. Десь поділася Б’янка. Двічі обійшов усі закапелки, але її так і не знайшов, як не знайшов і причини, чому вранці пішов від неї.
Це має значення, але наскільки? Тепер, коли Маргерита виплакалася про останні дні з Блікеро біля безструнної ліри над печальним проваллям гальюну, йому, як належиться, тепер добре відомо, що саме «S-Gerät», зрештою, його і переслідує, оцей «S-Gerät» і бліда полімерна всюдисущість Ласло Джемфа. А як він шукач і шуканий, то що ж, тоді він і принада, і принаджуваний. Питання іміполексу хтось прищепив йому ще в казино «Герман Ґерінґ» з надією на те, що воно буйно розцвіте іміполектикою із власним потенціалом у Зоні — але Вони були певні, що Слотроп на таке клюне. Схоже, їм відомо про певні під-Слотропові потреби, а йому ні, це принижує його перед самим собою, але тепер постає навіть дражливіше питання: То що ж саме мені позаріз потрібно?
Ще місяць тому, перепочивши день-два, він би відшукав дорогу назад — до вересневого дня, до твердого і пружного, наче галузка лозошукача, прутня у штанях, який намагається всім показати, що десь у небі щось таке є. Чуття на ракети — це дар, і він його мав, страждав від нього, намагався заповнити своє тіло дзвінкою хтивістю до самісіньких пор і фолікул… увійти, сповнитися… піти на лови… показатися… закричати… без надії на пощаду відкрити руки рот сідниці очі ніздрі цьому прагненню з небес, блідіших, ніж вицвілий комерційний Ісус…
Але тепер за Слотропом розчахнувся простір, супроти якого не підеш, а мости, якими можна було повернутися, впали вже назавжди. Йому стає дедалі простіше зраджувати тих, хто йому вірив, зобов’язання видаються вже не настільки й обов’язковими. По суті, відбувається загальна втрата емоційності, онімілість, через яку варто було б стривожитися, але так не хочеться…
І не можеться…
У корабельному приймачі тріскотять російські передачі, а статика налітає, наче дощова пелена. На березі з’являються вогники. Прокаловскі клацає головним вимикачем, і все світло на «Анубісі» згасає, лиш часом спалахуватимуть і маятимуть білим серед снастей, на виступах антен, щогл і штагів вогні святого Ельма.
Сповитий бурею білий корабель линутиме повз велику руїну Штеттина у цілковитій тиші. З лівого борту дощ на мить ущухне, і з’являться останні розламані стріли підйомників та обвуглені склади, настільки мокрі й лискучі, що, здається, їх відчуваєш носом, і край безлюдної трясовини, яка тхнутиме цілком виразно. А тоді берег знову стане невидимим, ніби у відкритому морі, Одер-Гафф навколо «Анубіса» розляжеться на всю свою широчінь. Сьогодні вночі патрульні катери не курсуватимуть. З пітьми налетять баранці й розбиватимуться об ніс судна, і з пащі золотого шакала струменітиме морське шумовиння… Граф Вафна тинятиметься на кормі у самій лише білій краватці з повними жменями червоних, білих і блакитних фішок, які зі стукотом порснуть на палубу, тому грошей за них він так і не отримає… Графиня Бібескю марить на палубі Бухарестом чотирирічної давнини, січневим терором, «Залізною гвардією», що по радіо верещить «Хай живе смерть», тілами євреїв і ліваків, повішених на гаках міських різниць, з них скрапує на дошки підлоги, що смердять м’ясом і шкурами, її ж груди у цей час ссе шести-семирічний хлопчик в оксамитовому костюмчику Фонтлероя[495], їхнє мокре волосся і стогони зливаються воєдино, вони зникнуть у раптовому вибуху шумовиння над носом корабля… і панчохи підуть стрілками, шовкові сукні поверх віскозних спідниць побрижаться… стояки опадуть без попередження, кістяні ґудзики здригнуться від жаху… знов увімкнуть ліхтарі, і палуба стане сліпучим дзеркалом… і вже невдовзі Слотропу видасться, буцім він її бачить, він подумає, що знайшов Б’янку — темні вії міцно стулені, обличчям тече дощ — він побачить, як вона впаде на ковзкій палубі саме тої миті, коли «Анубіс» різко поверне у бік порту, і навіть за таких обставин — на такій відстані — кинеться за нею, не вагаючись, і собі ковзне, коли вона зникне під вапняно-білими леєрами, а він похитнеться, намагаючись зробити крок назад, але майже одразу відчує удар по нирках і стрімголов вилетить за борт, і по всьому, прощавай, «Анубісе» і твій вантаж крикливих фашистів, уже нема кораблика, нема навіть чорного неба, бо дощ періщить швидкими голками по його падаючих очах, а сам він летить навіть без вигуку «рятуйте!», лиш якесь смиренне і сльозливе от курва, а сльози мало що змінять у до білого збатоженій колотнечі, що видає себе сьогодні за Одер-Гафф…
□□□□□□□
Говорять німецькою. Скидається на рибальську посудину зі знятими навіщось сітями та стрілами. Вантаж на палубі — купою. З міделя Слотропа розглядає рожевощокий підліток, то нахилиться, то знову відступить.
— Він у вечірньому костюмі, — гукає парубок у бік рубки. — Це добре чи погано? Ви часом не з військової адміністрації?
— На Бога, малий, я ж тону! Ну хочеш, розписку дам? — Отаке воно — «як ся маєш» по-німецькому. Юнак подає рожеву руку, вся
