Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— В усякому разі, дуже схоже на роботу такої станції, — виправився Пігастер, посмикуючи сивими бровами.

Кілька разів, поки готували вечерю, Жора брався за передавач. Тріск у навушниках не стихав, але й не посилювався. Здавалося, десь зовсім поряд невидимі руки розривали нескінченні, туго натягнуті полотнища. В одноманітному дзвінкому тріску не було чутно жодної станції.

Озеров задумливо дивився на багаття, в якому горіли сухі гілки карагани. Таких перешкод у радіозв’язку не було дев’ять років тому. З чим можуть бути пов’язані ці дивні порушення в ефірі? І яку площу вони захопили?

Цієї ночі Озеров спав кепсько. Йому снилося, що він блукає в холодній непроникній імлі. Під ногами сипкий пісок, навколо вітер і густа пітьма. Навпомацки він наткнувся на якусь стіну. Вона холодна й шорстка, мов базальтові урвища плато. У ній є продуховини й шпари. Крізь них проникає далеке оранжеве світло й доноситься тріск розриваних тканин, нескінченний тріск, як у навушниках радіопередавача.

«Це сон», — подумав він і змусив себе прокинутися.

Була глупа ніч. Ледь спалахувало догораюче багаття. У чорному пронизливо холодному небі яскраво іскрилися зірки. Вітер стих, і глибока тиша простяглася над пустелею. Ось поряд застогнав уві сні Жора й знову стало тихо.

Не вилазячи з мішка, Озеров закурив люльку, лежав, прислухався.

Жамбал, згорбившись, нерухомо сидів біля вогнища, обхопивши руками вінчестер.

«Спить», — подумав Озеров.

Він вибрався з мішка, потягнувся, глянув угору і завмер.

Темно-лілова пляма розтікалася по чорному небу. Вона з’явилася на північному заході над плато, розширювалася тремкими хвилями, блідла, гасла. Ось уже на місці плями знову яскраво блищать потьмянілі було зірки.

«Здалося, — думав Озеров, протираючи очі. — Що це? Галюцинація, полярне сяйво?..»

Він стояв не ворушачись, не відриваючи погляду від тієї частини неба, де з’явилася і зникла багряно-лілова пляма. Не відчував пронизливого холоду. І ось знову почало червоніти небо в тому самому місці. Багряна пляма розливалася серед зір, мов відблиск далекої пожежі. Але це не могло бути відблиском. Світилося саме небо, і крізь червонувату вуаль продовжували мерехтіти зірки.

«Може, мені здається?» — промайнуло в голові Озерова.

Не відриваючи погляду від уже бліднучої плями, він почав трясти Жамбала. Монгол схопився, мов ужалений.

— Дивися туди, — шепнув Озеров, указуючи в темне небо.

Жамбал стрімко звів вінчестер.

— Ні, ні, не стріляй. Лише дивися. Бачиш щось?

Жамбал вирячив широко розплющені очі й розгублено роззирався.

— Бачиш щось на небі? — повторив Озеров, боячись відірвати погляд від майже зниклої плями.

— Зірка бачу… Багато з-зірка, — затинаючись, промовив Жамбал, з переляком поглядаючи то на небо, то на Озерова.

— Дивися ще! — наказав Озеров. — Зараз воно з’явиться знову.

Жамбал звів вінчестер.

— Ні. Лише дивися, — сказав Озеров, беручи в нього з рук зброю.

Вони довго стояли задерши голови, дивилися в чорне небо. Червонувата пляма більше не з’являлася.

— Ватянку вдягни, — прошепотів Жамбал, зиркнувши на Озерова. — Мороз…

Аркадій раптом відчув, що геть закляк. Квапливо засунув негнучкі руки в рукави ватянки, накинув кожух. Погляду він не міг відривати від тієї частини неба, де яскраво блищав у темряві великий хрест Лебедя. Часом йому здавалося, що небо знову починає червоніти, але Жамбал запевняв, що нічого не бачить. Багряна пляма більше не з’явилася.

«Та все ж це не була галюцинація, — думав Озеров. — Я переконаний, що бачив світіння неба над плато. А раптом це світіння і перешкоди в радіозв’язку викликані одним джерелом?»

Подумки лайнувши себе, що не подумав про це раніше, Озеров увімкнув радіо. Рівний, дзвінкий тріск долинув із навушників. У ефірі нічого не змінилося.

Схід уже рожевів. Озеров відчував, що заснути він тепер не в змозі. Необхідно було зібратися з думками.

Закинувши за плече вінчестер, він швидко пішов по кам’янистому плато у бік ясніючого виднокраю. Перші пориви вранішнього вітру прилетіли звідкись із безкраїх просторів Заалтайської Гобі, зашелестіли пучками сухої трави. Схил, яким піднімався Озеров, закінчився невеликим прискалком. Нижче тягнулися темні хвилі сплячих пісків.

Озеров сів на карниз шорсткого пісковику, курив, думав.

Треба за всяку ціну проникнути углиб плато, оглянути його ущелини. Він переживав дивне відчуття, немов стояв на порозі відкриття. Залишається зробити ще крок, підняти завісу — і все стане ясно.

«Спокійно, спокійно, — сказав він собі. — Не дай понестися уяві».

Яскравий промінь світла ковзнув серед темних пісків, відтак другий. Озеров схопився. Серце його стрімко забилося. Минуло декілька секунд, перш ніж він збагнув, що йдуть машини.

«Нерви здають», — промайнуло в голові.

Він почав сигналізувати світлом кишенькового ліхтаря. Фари машин світили все яскравіше. Незабаром почувся натужний гул моторів, що насилу прокладали колію по сипких пісках.

Нарешті перша машина доповзла до підніжжя прискалку й зупинилася.

Озеров квапливо спустився вниз.

— Чому сам серед пустелі? — було першим питанням Тумова, коли він вистрибнув з кабіни.

— Табір поряд Я пішов вам назустріч.

— А чому мовчали? — загорлав Тумов, так обіймаючи Аркадія, що в того затріщали кістки. — Я одну машину назад відіслав за вами до старого табору.

— Ваше радіо працювало? — швидко запитав Озеров, насилу вивільняючись з рук приятеля.

— А що йому зробиться.

— Увімкніть передавач. Негайно.

Радист вискочив із закритого брезентом кузова, поставив на пісок зелену скриньку, висунув антену, почав крутити рукоятки налаштування. Незабаром на його обличчі з’явився розгублений вираз.

— Ух, чорт! — пробурмотів він, поглядаючи то на Озерова, то на Тумова, — просто-таки барабанні трелі.

— Так, — сказав Озеров. — Значить, лише біля плато. Здається, ми натрапили на слід, Ігорю.

Табір поставили