Лицар Відображень - Роджер Желязни

Швидко обернувшись, я пройшов вперед і пильно подивився вниз.

По схилу дерлася самотня фігура. Великий чоловік. Біля шиї у нього щось спалахувало. Розрізнити його риси не вдавалося — було занадто темно.

Я відступив на кілька кроків, почавши заклинання, яке відновило б мою охорону.

— Гей! Давай не тікай! — Крикнув він. — Мені треба поговорити з тобою.

Невидимі стражі зайняли своє місце, а я витягнув свій клинок і затиснув вістрям вниз в правій руці так, що його абсолютно не було видно від входу в печеру, і повернувся. Заодно я наказав Фракіру стати невидимим і звисати з моєї лівої руки. Раз друга фігура виявилася сильнішою за першу і пройшла повз моїх стражників, ця третя може виявитися сильніше другої, і тоді мені знадобиться все, що я зумію зібрати.

— А? — Крикнув я назовні. — Хто ти і чого тобі треба?

— Чорт! — Пролунало у відповідь. — Я не уявляю нічого особливого. Я всього-навсього твій батько. Мені потрібна деяка допомога, не хотілося б виносити сміття з хати, а залишити все в родині.

На нього впав світло багаття і, мушу зізнатися, це виявилася відмінна імітація принца Корвіна Амберского, мого батька — аж до чорного плаща, чобіт, штанів, сірої сорочки, срібних запонок і пряжки, була навіть срібна троянда, — він посміхався тією самою швидкою посмішкою, яка іноді освітлювала обличчя Корвіна в ті давні часи, коли він розповідав мені свою історію… Побачивши все це, я відчув усередині якийсь спазм. Мені хотілося дізнатися його трохи краще, але він зник, і мені так і не вдалося розшукати його знову. І ось тепер ця штука — чим би вона не була насправді — прийняла його вигляд… Сказати, що я був роздратований такою спробою грати на моїх почуттях, значить не сказати нічого.

— Першою фальшивкою був Дворкін, — сказав я, — а другою — Оберон. Деремося вгору по генеалогічному древу, так?

Не зупиняючись, він примружився і нерозуміюче скинув голову — ще одна реалістична риса.

— Про що це ти, Мерлін, не зрозумію, — відгукнувся він. — Я…

Тут ця істота увійшло в зону, що охороняється і сіпнулася, ніби доторкнулася до розпеченого дроту.

— Твою мать! — Сказало воно. — Ти що, нікому не довіряєш?

— Сімейна традиція, — відповів я, — підкріплена недавнім досвідом.

Тим не менше я дивувався, чому це зіткнення не викликало чергового феєрверку. Ще я не міг зрозуміти, чому ця штука досі не почала перетворюватися в орнамент із завитків.

Вилаявшись ще раз, воно змахнуло плащем так, що той обернувся навколо лівої руки, а права потягнулася до чудово відтворених піхов мого батька. Срібне гравіроване лезо зі звуком, подібним зітханню, описало дугу, після чого обрушилося на захисний екран. Коли вони зустрілися, сніп іскор піднявся на цілий фут, а клинок зашипів, ніби був розжарений, а тепер занурився у воду. Візерунок на мечі засвітився і знову полетіли іскри, цього разу — на висоту людського зросту. В цю мить я відчув, що охорона зламана.

Потім воно увійшло в печеру, а я розвернувся всім корпусом, змахнувши клинком. Але схожа на Грейсвандір шпага опустилася і знову вознеслася, звужуючи круги, відводячи вістря мого власного клинка і прослизаючи прямо до моїх грудей. Я парирував це простим прийомом «ін кварті», але вона прошмигнула понизу і продовжувало заходити вглиб печери. Я відповів ударом «Сиксте», але мого супротивника там не виявилося. Її пересування було лише обманним маневром, він непомітно прокрався в печеру праворуч від мене, перехопив свій меч за вістря, а лівою рукою розмахуючи перед моїм обличчям, я ж зробив повний оберт і знову парирував удар.

Я надто пізно помітив, що, поки ліва рука мелькала біля моєї голови, права піднімалася. Прямо мені в щелепу тримало курс руків'я Грейсвандіра.

— Ти й справді… — Почав я, і тут послідував удар. Пам'ятаю останнім, що я побачив, була срібна троянда.

Таке життя: довіряй — і тебе зрадять, не довіряй — і віддасиш сам. Це, як і більшість моральних парадоксів, ставить вас у незручне положення. Було надто пізно, щоб приймати нормальне рішення. Я не міг вийти з гри.

Отямився я темряві. Насторожений і здивований. Як завжди, коли я чогось не розумію і бути обережним, я лежав абсолютно нерухомо і продовжував дихати в природному ритмі. І слухав.

Ні звуку.

Я трохи розплющив очі.

Те, що виднілося, призводило в замішання. Я знову заплющив очі.

Тілом я відчував вібрацію усередині кам'янистої поверхні, на якій я був розпростертий.

Я до кінця розкрив очі, придушивши раптове бажання закрити їх. Підвівшись на ліктях, я підтягнув до себе коліна, потім випрямив спину і повернув голову. Чарівно. До такої міри втратити орієнтацію мені не вдавалося з тих самих пір, як я напився з Люком і Чеширським Котом.

Навколо ніде не було ніяких колірних плям. Все було чорним, білим або різних відтінків сірого кольору, немов я потрапив всередину негативу. В декількох діаметрах праворуч від мене над горизонтом як чорна діра висіло те, що я вважав за сонцем. Небо було дуже темно-сірого кольору, по ньому повільно рухалися чорні хмари. Моя шкіра була чорною, як чорнило. Незважаючи на це, під ногами і навколо мене сяяла майже прозорим, білим, як кістка, кольором кам'яниста земля. Я повільно підвівся на ноги, повертаючись. Так. Земля, схоже, світилася, небо було темним, а я виявився тінню між ними. Таке відчуття довелося мені зовсім не до смаку.

Повітря було сухим і прохолодним. Я стояв у передгір'ї абсолютно білої гірської гряди, на вигляд такий застиглої, що напрошувалося порівняння з Антарктидою. Гряда простягалася вгору і вліво від мене. Праворуч, горбиста і низька, простягтись до того, що мені здалося ранковим сонцем, лежала чорна рівнина. Пустеля? Довелося підняти руку, щоб вона відкинула «тінь» в її… ніби? Анти-світлі?

— Чорт! — Спробував я сказати, і відразу ж помітив дві речі.

По-перше вголос слово не вимовиш. По-друге, щелепа боліла — там, куди мене тріснув батько… або його подібність.

Ще раз мовчки оглянувшись, я витягнув Карти. Раз дійшло до плутанини з переміщеннями, всі ставки знімаються. Я вийняв Козир Колеса-примари і зосередив свою увагу на ньому.

Марно. Козир був точнісінько мертвий. Хоча сидіти тихо мені велів саме Привид, і, можливо, він просто відмовлявся відповідати на мій поклик. Я перегорнув решту Карт. Над Картою Флори я зачекав. Зазвичай вона не відмовлялася допомогти мені в скрутну хвилину. Роздивляючись це чарівне обличчя, я покликав її…

Жоден золотистий локон не здригнувся. Температура не знизилася