Лицар Відображень - Роджер Желязни
Відставивши чашку убік, я міцніше закутався в ковдру і досить зручно влаштувався на кам'яній підлозі — в цьому я став докою за час, що провів у кришталевій печері. Перед моїми заплющеними очима зібралися міріади миготливих примарних вогників. Тріщало полум'я, неначе хтось плескав у долоні, в повітрі пахло смолою.
Я відключився. Напевно, серед насолод цього життя сон — єдине, що не повинно бути коротким. Він заповнив мене, і я поплив по його хвилях, як далеко і надовго, не знаю.
Що розбудило мене, я теж не знаю. Знаю тільки, що був десь в іншому місці, а в наступну мить повернувся. Уві сні я трохи змінив позу, ноги замерзли, і я відчував, що вже не один. Очей я не відкрив і не змінив дихання. Можливо, до мене просто вирішив заглянути Привид. Але могло бути і так, що хтось перевіряв мою охорону.
Я підняв повіки буквально на волосок, подивившись крізь завісу він наверх. Зовні, біля входу в печеру, стояла маленька фігурка неправильних обрисів, а догораюче багаття слабо висвітлювало його дивно знайоме обличчя. В ньому було щось від мене самого і від мого батька.
— Мерлін, — тихо сказав він. — Прокинься-но. Тобі є, куди піти і що зробити.
Я широко розкрив очі і втупився на нього. До нього підходив певний опис… Фракір запульсіровал, але я втихомирив його.
— Дворкін?… — Сказав я.
Пролунав смішок.
— Ти назвав мене, — відповів він.
Він крокував туди-сюди вздовж входу в печеру, час від часу зупиняючись, щоб протягнути мені руку. Але кожного разу стримувався і прибирав її.
— Що таке? — Запитав я. — У чому справа? Чому ти тут?
— Я прийшов за тобою, щоб ти продовжив похід, який закинув.
— Що ж це може бути за похід?
— Пошуки заблукалої десь леді, яка позавчора пройшла Лабіринт.
— Корал? Ти знаєш, де вона?
Він підняв руку, опустив, скрипнув зубами.
— Корал? Її так звуть? Впусти мене. Нам потрібно поговорити про неї.
— Мені здається, ми і так чудово розмовляємо.
— Ти зовсім не поважаєш предків?
— Поважаю. Але у мене ще є братик, що стрибає по Відображеннях, якому дуже б хотілося зняти мені голову з плечей і вивісити її на стіні свого лігва. А якщо дати йому хоч півшансу, він зуміє впоратися по-справжньому швидко. — Я сів і протер очі, закінчуючи збиратися з думками. — Отже, де ж Корал?
— Йдемо. Я покажу тобі дорогу, — сказав він, простягаючи руку вперед. На цей раз вона зачепила мою варту і її контури тут же спалахнули. Він, здавалося, не помічав цього. Очі його, подібні двом темним зіркам, змусили мене піднятися на ноги, і притягували до себе. Рука Дворкіна початку плавитися, плоть стікала і капала з неї, як віск. Кісток всередині не було, там виявилася досить дивна структура — немов хтось швидко накидав руку в трьох вимірах, а потім наплавив на неї якесь, подібне плоті, покриття. — Візьми мене за руку.
Я виявив, що всупереч власній волі піднімаю руку і тягнуся до закарлюки, з чимось схожим на пальці, де кістки замінені завитками. Він знову видав смішок. Я відчував манячу мене силу. Незрозуміло було, що ж відбудеться, якщо я візьму цю дивну руку.
Тому я викликав Знак Логруса і послав його вперед, потиснути руку замість мене.
Може, я вибрав, як вчинити, не кращим чином.
Мене на мить засліпив яскравий шиплячий спалах, що послідував за цим.
Коли мій погляд прояснився, я побачив, що Дворкін зник. Швидка перевірка показала, що моя охорона як і раніше була на місці. Простим коротким заклинанням я роздмухав полум'я вище, зауважив, що чашка з кавою порожня тільки наполовину, і тим же способом — тільки в більш короткому варіанті — підігрів її теплуватий вміст.
Потім я стрепенувся, всівся і сьорбнув. Як міг, я аналізував те, що тільки що трапилося, але не уявляв собі, що це могло бути. Було відомо, що давним-давно ніхто не бачив цього напівбожевільного деміурга, хоча, якщо вірити вигадкам мого татуся, коли Оберон полагодив Лабіринт, розум Дворкіна неабияк прояснився. Якщо насправді це Юрт намагався обманом пробратися до мене, щоб прикінчити, дивно, що він вибрав таку личину. Замислившись про це, я не отримав впевненості в тому, що Юрт взагалі знав, як виглядає Дворкін. Я прикинув, наскільки розумно буде викликати Колесо-привид, щоб дізнатися думку нечоловіка. Однак, не встиг я на щось зважитися, як вхід до печери заступила інша фігура, куди крупніша Дворкіна, і пропорцій просто героїчних.
Один-єдиний крок — і він опинився в межах досяжності світла від багаття. Згадавши цю особа, я пролив каву. Ми ніколи не зустрічалися, але в Замку, в Амбері, я бачив безліч його зображень.
— Я вважав, що Оберон загинув, переробляючи Лабіринт, — сказав я.
— Ти був присутній при цьому? — Запитав він.
— Ні, — відповів я, — але раз вже ви прийшли ось так, по п'ятах за досить химерним привидом Дворкіна, ви повинні пробачити мені сумніви щодо того, чи справжній ви.
— Це ти зіткнувся з фальшивкою. А я справжній.
— Що ж тоді я бачив?
— Астральну форму справжнього джокера… чаклуна по імені Джолос з четвертого кола Відображень.
— А, — відгукнувся я. — А звідки мені знати, що ви — не проекція якого-небуть Джолоса з п'ятого кола?
— Можу розповісти напам'ять всю генеалогію королівського дому Амбера.
— Як і будь-який пристойний писар у мене вдома.
— Я включу і незаконнонароджених.
— До речі, а скільки їх було?
— Тих, про які мені відомо, сорок сім.
— Та добре вам! Як вам це вдалося?
— Різні часові потоки, — сказав він, посміхаючись.
— Якщо ви пережили переробку Лабіринту, чому ж ви не повернулися в Амбер продовжити своє царювання? — Запитав я. — Чому ви дозволили Ренді коронуватися і ще більше загидити стан справ?
Він засміявся.
— Але я не пережив її, — сказав він. — Я був знищений в ході переробки. Я — привид, який повернувся, щоб вимагати від живих боротися за Амбер проти зростаючої сили Логруса.
— Arguendo, вважаю доведеним, що ви — той, ким оголосили себе, — відповів я, — але, сер, сусідство у вас, як і раніше невідповідний. Я — посвячений Логруса і дитя Хаосу.
— Але ти ще й посвячений Лабіринту і дитя Амбера, — відповіла велична постать.
— Вірно, — сказав
